serg_rabin@yahoo.com
+38 (067) 266-10-49
+38 (050) 674-97-84

Рабінович С. Юснатуралістична аргументація в рішеннях Європейського суду з прав людини

 

С.П. РАБІНОВИЧ,

 

Доктор юридичних наук, експерт Правозахисної адвокатсько-експертної групи «Конвенція’50»

 

Юснатуралістична аргументація

в рішеннях Європейського суду з прав людини

 

Вступ. Смисловий зв'язок діяльності Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ, Суд) із природно-правовими ідеями та концепціями зумовлюється вже самою специфікою нормативної основи діяльності Суду – Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція). Час її прийняття та створення ЄСПЛ невипадково співпав із процесом відродження в Європі доктрини природного права (Г.Радбрух, Й.Месснер, А.Фердросс, Ж.Марітен та ін.). Як відомо, у Преамбулі до Конвенції закріплені в ній основоположні права людини розглядаються як складова «спільної спадщини політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права». Юснатуралістичний характер концепцій фундаментальних прав людини, а також ідеалів свободи, рівності, справедливості, втілених у низці положень Конвенції, є незаперечним.

Загальне праворозуміння Суду вже ставало предметом дослідження у вітчизняному правознавстві1. Відтак, з урахуванням їх результатів, було би щонайменше перебільшенням стверджувати, що ЄСПЛ у своїй практиці в цілому дотримується природно-правового розуміння права. Натомість у праворозумінні Суду, яке небезпідставно було запропоновано називати онтологічно- й гносеологічно-інтегративним2, відзначаються прояви соціологічної, реалістичної та екзістенціалістської теорій права.

Тим не менше, мотивувальні частини тих ухвалених Судом рішень, загальною основою яких став соціологічний підхід, нерідко містять принципи аргументації, котрі зберігають, так чи інакше, смисловий зв'язок із ідеями юснатуралізму. Як зазначає О.В. Сердюк, «мультипарадигмальність створила парадоксальні і неможливі в минулому ситуації, коли в рамках одного підходу можливі різні типи праворозуміння»3. Зокрема, соціологічний підхід у правознавстві можливий у рамках юснатуралістичного праворозуміння4. Однак при цьому йдеться, вочевидь, не про соціологічний позитивізм, а про певні різновиди соціально-філософських (соціально-критичних, соціально-аксіологічних, ціннісно-соціологічних, ідеологічно-світоглядних) підходів. Зауважимо, що й екзистенціалістську школу права, пізнавальні стратегії якої широко представлені у практиці Суду, також прийнято розглядати (з певними застереженнями) як особливий різновид природно-правового праворозуміння. У вітчизняній юриспруденції поки що не ставилось питання про способи й форми відображення у пізнавальних підходах, використовуваних у практиці Суду, європейських юснатуралістичних традицій. До певної міри, мабуть, це можна пояснити, недостатньою розробленістю проблематики юснатуралізму в загальнотеоретичному правознавстві України. Окрім цього, виокремлення саме природно-правового підходу з комплексу пізнавально-методологічних засобів, котрі використовуються Судом при виробленні його рішень, часто є доволі непростим завданням з огляду на суто практичну спрямованість останніх.

На відміну від правової доктрини, правозастосовні акти (в тому числі й рішення Суду) є тим матеріалом, на якому не так легко продемонструвати послідовну реалізацію тих чи інших концептуальних, особливо філософсько-правових, положень. Адже загалом вплив соціально-емпіричних чинників (зокрема економічних чи політичних) на владно-регулятивну практику є зазвичай не тільки більш безпосереднім, але й значно вагомішим, аніж на правову доктрину.

Однак поряд із цим, завжди зберігається й неабияка залежність юридико-прикладного підходу правозастосовувачів від ціннісно-світоглядних і теоретико-методологічних засад їх професійної діяльності. Так, вплив засад першої групи на юридико-практичний підхід полягає в тому, що в будь-якому владно-регулятивному рішенні опосередковано чи прямо виражаються й загальні ціннісно-правові уявлення та орієнтації його автора. Теоретико-методологічні ж засади зумовлюють залежність змісту такого рішення від гносеологічних інструментів, використовуваних у процесі його вироблення. З огляду на викладене можна запропонувати таку робочу дефініцію: підхід у юридичній діяльності - це зумовлений соціально, ціннісно-світоглядно й теоретико-методологічно спосіб вироблення владно-регулятивних рішень у сферах правотворення, правотлумачення та правозастосування.

Однією з ознак підходу, які можуть знаходити свій вираз в юридичній практиці, є зв’язок пізнавальних засобів, методів відбору, узагальнення, систематизації та інтерпретації фактів зі специфікою праворозуміння автора правотворчого, правозастосовного чи правотлумачного рішення. У більшості випадків цей зв'язок не є безпосереднім та очевидним. Однак тією мірою, якою праворозуміння впливає на вибір методів, прийомів, способів вироблення юридичного рішення, тією мірою може йтись про взаємодію юридико-прикладного підходу з відповідним праворозумінням. Зважаючи на це, юснатуралістичний (природно-правовий) підхід можна визначити як спосіб вироблення рішень у сферах правотворення, правотлумачення та правозастосування, який перебуває у змістовно-смисловому зв’язку з юснатуралістичним праворозумінням.

На наш погляд, виокремлення форм вираження природно-правового підходу в рішеннях ЄСПЛ може сприяти, з одного боку, глибшому вивченню юриспруденції Суду, осмисленню використовуваних у ній принципів, а з іншого – конкретизації сучасних уявлень про юснатуралізм, розглядуваний не лише як тип праворозуміння, але й як особливий практичний підхід до формування юридичних рішень наднаціонального рівня, та про його зв’язки з іншими – зокрема соціологічними – стратегіями їх вироблення.

Отож, спробуємо запропонувати можливе розв’язання означеного завдання.

Соціально-онтологічні й деонтологічні різновиди юснатуралізму. Згідно з загальною типологією природно-правових підходів, виокремлюються їх онтологічні й «неонтологічні» (зокрема деонтологічні) варіанти. Чи не найбільш важливою з тих ознак, що ними конституюється якісна визначеність деонтологічних (та у деяких випадках аксіологічних) різновидів юснатуралізму, є критично-оцінювальний спосіб розгляду норм та відносин, котрі діють (фактично чи юридично) в суспільстві, підхід до них з позицій права справедливого, належного, істинного. Як слушно зауважує Г.В.Мальцев, «буття природного права не може бути ототожнено з буттям суспільства, позитивного права і соціальним життям, інакше відповідна ідея втратить ідеальний масштаб, вичерпає себе і перестане бути необхідною»5.

Тісний зв'язок ціннісного й деонтичного аспектів права дозволяє вести мову, з одного боку, про юснатуралізм як особливий вид і прояв ціннісно-деонтологічного підходу, а з іншого – про деонтологічні й аксіологічні форми сучасного природного права. Водночас наведене твердження потребує певних уточнень з огляду на багатомірність морально-імперативної сфери. Адже деонтологічний характер можуть мати не лише юснатуралістичні підходи до державно-юридичного права, але й оцінювання його змісту з позицій звичаєво-оформленої позитивної моралі. Оскільки ж імперативність вимог останньої ґрунтується лише на самому факті їх інституціоналізації у соціонормативній практиці, то й немає підстав для визнання такого деонтологічного підходу юснатуралістичним. У цьому випадку йтиметься радше про особливий різновид соціологічного позитивізму.

У практиці Суду деонтичні вимоги до діяльності державно-юридичних інститутів обґрунтовуються їх сутністю й призначенням у «демократичному суспільстві» - ефективно забезпечувати права людини як її реальні можливості, справедливо збалансованих з публічними потребами й інтересами, а також із потребами та інтересами інших учасників суспільного життя.

Істотні відмінності між правовими системами держав-учасниць Конвенції спонукають Суд брати до уваги не формальні, а сутнісно-змістовні аспекти юридичних рішень, що ухвалюються стосовно заявників органами влади. З огляду на це він відзначає загальним чином, що «для дотримання зобов’язань за Конвенцією є важливою сутність, а не форма» (Margaret Murray and Others v. United Kingdom). Такий підхід за своєю суттю якраз і є природно-правовим, зорієнтованим на виявлення соціально-антропної сутності розглядуваних відносин. На здатність «самої соціальної сутності явищ» у практиці ЄСПЛ «набувати юридичного значення й породжувати конкретні юридичні наслідки» вже вказувалось у літературі6.

Відповідно, юснатуралістичний характер має розрізнення Судом, в окремих випадках, сутнісно-змістовному і суто формального значень поняття закону (Kruslin v. France; Huvig v. France). В основі такого розрізнення лежить загальна ідея соціального призначення юридичних інститутів у демократичному суспільстві. Звідси постає виняткова значущість телеологічного тлумачення Конвенції, яке ґрунтується на виявленні мети цього міжнародного договору в цілому та цілей окремих прав людини, закріплених у ньому. Як відзначає П.М.Рабінович, тут відображається «правоконституюча функція мети тих приписів Конвенції, які застосовуються Судом»7. Водночас, визнання конститутивного значення мети означених явищ, свідчить, гадаємо, про певну близкість використовуваного тут підходу до концепції цільової причини, яка, як відомо, відіграє важливу роль у класичному юснатуралізмі. Отже, спроможність державно-юридичного інституту забезпечити досягнення соціальної мети, з якою пов’язується його функціонування у правовій свідомості суддів Суду, виступає критерієм відповідності цього явища своїй сутності, а також мірою його «справедливості» чи «розумності».

Так, звертаючись до сутнісних аспектів поняття закону, Суд неодноразово нагадує про те, що закон повинен відповідати принципу верховенства права (Malone v. United Kingdom). З цього принципу випливає своєрідна «внутрішня мораль закону» (Л.Фуллер), основу якої становлять дві протилежні й взаємодоповнювані вимоги: з одного боку, принцип передбачуваності (правової певності), а з іншого – вимога до права «вміти слідувати за обставинами, що змінюються» (Hashman et Herrup v. United Kingdom; Hertel v. Switzerland). В окремих рішеннях йдеться навіть про «щоденні зміни практики», котрі повинні враховувати суди (Cantoni v. France).

Необхідність передбачуваності юридичних наслідків застосування закону до його адресата висуває вимоги до якості закону, якими є насамперед його доступність та достатній ступінь ясності, чіткості й зрозумілості формулювань (Kopp, 64). Ці вимоги мають на меті, зокрема, гарантувати індивідам-адресатам правової норми адекватний юридичний захист від свавільних посягань з боку публічної влади на те чи інше основоположне право людини у випадках, коли закон передбачає свободу правозастосовного розсуду. Засобом досягнення цієї мети має виступати законодавче обмеження меж такого розсуду. З іншого боку, в окремих сферах правового регулювання показником якості закону стає його гнучкість, що у відповідних випадках може також становити вимогу «моралі правотворчості».

Наведені вище вимоги стосуються якості законодавчої техніки і мають насамперед текстуально-інтерпретаційний характер. Окрім цього, Судом використовуються й такі загальні критерії правомірності законодавчих положень, котрі стосуються виключно їх соціального змісту, а отже вимагають звернення до соціального пізнання.

Згідно з виробленою ЄСПЛ методикою оцінки відповідності положень національного законодавства вимогам Конвенції, «встановлені законом» (в його розумінні, викладеному вище) межі правозастосовного розсуду (як, зрештою й будь-які розглядувані Судом заходи правозастосовного чи правотворчого характеру) повинні бути зумовлені правомірною метою, задля якої цей закон було прийнято (принцип легітимності цілей державного втручання), а також бути «необхідними в демократичному суспільстві» (Handyside v. United Kingdom; Sunday Times v. United Kingdom (№1). З останнього випливає, зокрема, що сам закон розглядається як засіб, що підлягає перевірці на відповідність його морально значущій меті ефективного забезпечення прав людини.

У сутнісному, а не формальному значенні ЄСПЛ розуміє також поняття суду. Визначальною ознакою суду є його юридична й фактична здатність виконати своє суспільне призначення (Worm v. Austria). Це зумовлює низку таких якісних вимог до суду як незалежність, особливо щодо виконавчої влади, безсторонність, тривалість мандатів членів суду, гарантії судової процедури (Demicoli v. Malta; Benthem v. the Netherlands та ін.). На думку ЄСПЛ, лише орган, який відповідає зазначеним вимогам, «заслуговує назви суду» (Le Compte, Van Leven et De Meyere v. Belgium). Нагадаємо, що принцип відповідності назви правового явища його сутності лежить в основі здійснюваного ще давньогрецькими філософами протиставлення «природи» та «установлення»8.

Таким чином, застосовувані в юриспруденції ЄСПЛ якісні вимоги до «закону» і «суду» слугують основою оцінки соціальної сутності цих державно-юридичних інститутів та роблять таку оцінку невід’ємним та визначальним елементом пізнання цієї сутності.

Соціально-цільове тлумачення застосовується Судом також для розкриття сутнісних ознак інших юридичних інститутів, оцінка якості яких «закладена» в норми Конвенції. Так, ознака справедливості судового розгляду (п.1 ст.6)9 відображає необхідність забезпечення, зокрема, рівності можливостей його сторін у процесі: «принцип рівності сторін є елементом більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке включає також фундаментальний принцип змагальності кримінального процесу. Право на змагальний судовий процес передбачає, як для обвинувачення, так і для захисту, можливість ознайомитись із зауваженнями і доказами, наданими іншою стороною, і відповісти на них. Національне законодавство може виконувати цю вимогу по-різному, але передбачений їм спосіб повинен гарантувати, що інша сторона буде знати про надання зауважень і матиме змогу їх коментувати» (Belziuk 37). Метою інституту справедливої компенсації (ст.41) є забезпечення, наскільки можливо, повного відшкодування потерпілій стороні у випадку, якщо національне право не надає такої можливості (Саmp et Bourimi 44). Розумний строк у кримінальних справах (п.1 ст.6) має на меті «досягнення того, аби обвинувачені не залишались протягом тривалого часу під тягарем обвинувачення і щоб було прийнято рішення про обґрунтованість обвинувачення» (Wemhoff 18).

Відтак за посередництвом телеологічного тлумачення відбувається формалізація деонтологічних категорій «закону, який відповідає принципу верховенства права», «справедливості» й «розумності» як ознак «судового розгляду», здійснюється логічне розширення, збагачення їх змісту та звуження їх обсягу. Завдяки цьому досягається необхідна для практики Суду операціональність цих понять та зменшується, наскільки можливо, юридична невизначеність при застосуванні відповідних положень Конвенції.

При цьому ознаки «справедливості» (стосовно судового розгляду) й «розумності» (стосовно строку такого розгляду), будучи проінтерпретовані Судом, виступають стандартом оцінювання якості відповідних державно-юридичних явищ у національних правових системах. Таким чином телеологічне тлумачення норм Конвенції стає інструментом, за посередництвом якого реалізується соціально-онтологічний різновид юснатуралістичного підходу. Отож, значення деонтологічних категорій Конвенції («справедливість», «верховенство права» тощо) розкривається в практиці Суду за посередництвом специфічної соціальної онтології й телеології.

Страсбурзькі принципи оцінювання державно-юридичних заходів. Визнання Судом нерівнозначності, ієрархічності цілей державно-юридичного регулювання свідчить про те, що здійснюване ним оцінювання, не претендуючи на встановлення норм «європейської моралі», тим не менше набуває морально-політичного характеру. Адже в цьому випадку відносна значущість цілей різних прав людини постає водночас і відносною значущістю морально-політичних цінностей «демократичного суспільства». А отже, Суд змушений враховувати тут ті моральні стандарти, котрі можна вважати домінуючими у масовій суспільній свідомості європейських країн.

У практиці ЄСПЛ предметом оцінювання виступають не лише норми національного закону, але й правозастосовна та правотлумачна діяльність державних органів у відносинах з особою. Основні критерії оцінки такої діяльності виражаються, окрім «встановлення законом», у принципах «легітимності цілей» та «необхідності в демократичному суспільстві». Важливе значення мають також тісно пов’язаний з останнім принцип домірності (пропорційності), а також засада розумності. Інтегральним же оцінювальним критерієм тут виступає принцип «справедливого балансу» суспільних інтересів із правами конкретної особи.

У низці випадків існує генетичний смисловий зв'язок такого оцінювання з природно-правовими традиціями. Окрім цього, юснатуралістичний підхід вбачається також в окремих моральнісних аспектах, притаманних інтерпретаційній діяльності Суду. Так, використання критерію «необхідності» видається таким, що пов’язане з юснатуралізмом, з огляду на декілька причин. По-перше, через звязок між значенням поняття необхідності та одним із поширених значень категорії природи, центральної для класичного юснатуралізму. По-друге, з огляду на те, що у багатьох ситуаціях визначення домірності втручання передбачає виявлення сутності того права людини, яке таким втручанням обмежується. А суть (сутність), у свою чергу, є, як відомо, одним із правових значень категорії природи. По-третє, з огляду на зв'язок критерію «необхідності» з оцінюванням домірності засобів державного втручання в конкретне право людини правомірним цілям такого втручання. У численних випадках таке оцінювання має моральне смислове навантаження (зокрема, коли йдеться про домірність вжитих до особи заходів юридичної відповідальності).

Раціоналістичні джерела європейської природно-правової традиції знаходять свій вияв у досить широкому використанні Судом категорії розумності. Це має місце, зокрема, при оцінці: якості вжитих державою правозастосовних заходів, зокрема їх підставності, необхідності й доцільності (Maumousseau and Washington v. France; Aleksanyan v. Russia) меж повноважень компетентних органів стосовно їх можливостей втручання у конкретне право людини (Keegan v. the United Kingdom); домірності обмежень прав людини (Kanellopoulou v. Greece); тривалості судового провадження; можливостей сторін цивільного процесу представити свою справу перед судом; відхилення від засади правової рівності при розгляді вимог про порушення права не зазнавати дискримінації (Petrovic v. Austria; Sheffield et Horshman v. the United Kingdom; Wagner and J.M. v. Luxembourg); міри відповідності конкретним обставинам справи ступеня визначеності, притаманного нормам закону, застосовуваним державою до їх адресата (McLeod v. the United Kingdom); відповідності поведінки особи тому рівню передбачення, який вимагається від неї з урахуванням її соціального статусу й конкретних обставин справи (Krasula v. Russia; Russian Conservative Party of Entrepreneurs v. Russia). В окремих випадках Суд звертається до згаданої категорії й для характеристики обґрунтованості власних оцінок певних обставин справи (Celniku v. Greece). Іноді в синонімічному значенні ним використовуються також поняття «логічності», «логіки речей» (Christine Goodwin v. the United Kingdom, I. v. Royaume-Uni; J.A. Pye (Oxford) Ltd & J.A. Pye (Oxford) Land Ltd v. the United Kingdom; Shevanova v. Latvia).

Загалом існують достатні підстави стверджувати про правоконститутивну роль, що її набувають у практиці Суду принципи домірності та розумності, ідейно-смислові зв’язки яких із юснатуралістичними концепціями засвідчені всією історією політико-правової думки.

До керівних оцінювальних принципів слід віднести також засаду людяності, котра в окремих випадках неявно опосередковує вплив природно-правової традиції на практику Суду. Приклади цього вбачаються у випадках його звернення до «загальновизнаних принципів права цивілізованих націй» (Streletz, Kessler et Krenz v. Germany; Kononov v. Latvia). Як відомо, такі принципи, посилання на які використовувалось ще на Нюрнберзькому процесі, значною мірою виступають як морально-політичні засади, безпосередньо пов’язані з доктриною юснатуралізму.

Конфлікт соціальної реальності з юридичними нормами. Слід згадати про ще один важливий природно-правовий принцип, яким неодноразово послуговувався Суд у своїй практиці: ціннісний пріоритет антропосоціальної реальності перед юридичними нормами, які повинні цій реальності відповідати. У кількох рішеннях Суду цей принцип отримав досить рельєфне вираження. Наведемо декілька фрагментів з рішень Суду: «стрес і відчуження, котре породжує невідповідність між роллю, прийнятою в суспільстві особою-транссексуалом, який переніс операцію, і умовою, встановленою правом, котре відмовляється закріпити сексуальні перетворення, не повинні розглядатись, на думку Суду, як дрібна перешкода, що випливає з формальності. Натомість йдеться про конфлікт між соціальною реальністю і правом, що ставить транссексуала в аморальне становище, викликаючи в нього почуття приниження й тривоги» (Christine Goodwin v. the United Kingdom; I. v. Royaume-Uni); «повага до «сімейного життя» вимагає превалювання біологічної та соціальної дійсності над правовою презумпцією, котра зневажає як встановленим фактом, так і бажаннями зацікавлених осіб, нікому насправді не приносячи користі» (Kroon and others v. Netherlands; Znamenskaya v. Russia).

Ідейні витоки принципу, покладеного Судом в обґрунтування такої його позиції, містяться знову ж таки античній філософсько-правовій антитезі «природи» і «установлення» («фюсіс» і «номос»). Цей різновид аргументації може бути віднесений до, так би мовити, «натуралістичного», «біосоціального» природного права. Водночас з точки зору змісту розглядуваного різновиду праворозуміння слід відзначити, що Суд так чи інакше здійснює тут просування в європейську соціонормативну дійсність таких правоположень ліберально-індивідуалістичного характеру, котрі яскраво засвідчують кризу традиційної сімейної моральності. При цьому сучасний динамізм біосоціальної реальності, який у європейських спільнотах проявляється як у технологічних змінах, так і в лібералізації суспільної свідомості, стає причиною суттєвих змін і в розумінні Судом поняття сімейних зв’язків. За таких умов природне праворозуміння Суду постає не тільки динамічним та еволютивним, але й морально-релятивним право розумінням, яке ґрунтується радше не на матеріальній «етиці цінностей» («етиці чеснот»), а на формальній «етиці принципів»10. Сам по собі такий динамізм загалом слід визнати необхідним моментом у практиці Суду. Однак потрібно зауважити, що загальний принцип пріоритету соціальної реальності перед правом нині потребує вельми обережного застосування, аби європейське право не перетворилось на інструмент легалізації будь-яких приватних потреб та інтересів, поширюваних у ліберальних суспільствах. Для українського суспільства, в якому, як і в більшості пострадянських спільнот, питома вага традиційної моральності залишається досить високою, моральна легітимність рішень Суду, в яких підтримується лібералізація сексуальних стосунків, поки що залишається доволі сумнівною. Загалом же сучасний прогрес у сфері біотехнологій робить саму органічну природу змінюваною реальністю, що суттєво трансформує моральне значення згаданого юснатуралістичного принципу.

Основні висновки. Таким чином, в інтегрованому праворозумінні ЄСПЛ важливе значення відіграє підхід, який може бути названо юснатуралізмом соціологічної орієнтації, або ж юридичною соціологією природно-правового спрямування. При цьому суттєвою особливістю такого юснатуралізму є ситуативна змінюваність його окремих положень при незмінності загальних принципів, використовуваних для їх вироблення.

Слід відзначити, що юснатуралістичний підхід Суду не лише, так би мовити, вбирається у термінологічні шати соціологічного позитивізму або ж навіть реалізму («інтереси», «суспільна необхідність», «ефективність» тощо), що загалом є однією з прикметних особливостей моральнісних процесів доби глобалізації. Рішення Суду є прикладом того, як в процесі позитивації природно-правових положень та безпосередньої інтеграції концепцій юснатуралізму в реальну юридичну практику відбувається їх соціальна функціоналізація й інструменталізація.

Водночас, навіть залишаючись переважно соціологічною «юриспруденцією інтересів», практика ЄСПЛ зберігає смислові зв’язки з ідеями й концепціями юснатуралізму. Чи не найважливішим проявом природно-правового підходу в юриспруденції Суду є соціально-сутнісне осмислення юридичних явищ, прагнення пізнати їх антропосоціальне значення, співвіднести їх з потребами та інтересами конкретної людини.

Соціально-критична й легітимаційна функції юснатуралістичного підходу присутні в здійснюваному Судом контролі за державно-юридичною інституціоналізацією спільних морально-політичних цінностей та ідеалів співтовариства європейських держав. Йдеться про цінності та ідеали, які виступають як загальноєвропейські принципи права й політичної моралі (повага до гідності людської особи, індивідуальна свобода, ідеологічний плюралізм, «верховенство права», юридична визначеність, загальна правова рівність, «домірність» тощо).

Шукаючи справедливий баланс між інтересами окремої людини та суспільними інтересами, Суд у своїх рішеннях не лише формує, але й трансформує європейську «мораль прав людини» (М. де Сальвіа), пристосовуючи її до змін, що відбуваються в суспільному житті і свідомості. Така трансформація неминуче актуалізує й водночас залишає відкритими питання про матеріальну справедливість окремих рішень самого Суду, який нині виступає останньою інстанцією в механізмі юридичного контролю за правомірністю актів національної публічної влади, які зачіпають захищені Конвенцією фундаментальні потреби й інтереси людини. Втім, джерелом оцінювання практики самого Суду, доктринальної критики його окремих позицій залишається критичний смисловий потенціал використовуваних Судом загальних засад права. Зауважимо, що у низці випадків Суд реагує на цю критику змінами своєї практики.

1 Рабінович П.М. Верховенство права в інтерпретації Страсбурзького суду та Конституційного суду України // Вісник Конституційного Суду України. – 2006. – №1. – С.37-46; Шевчук С. Судова правотворчість: сучасний досвід і перспективи в Україні. – К., 2007. – С. 51-74; Дудаш Т. Правоінтерпретаційна діяльність Європейського суду з прав людини крізь призму герменевтики // Вісник академії правових наук України. 2008. – № 3. – С.12-23.

2 Рішення Європейського суду з прав людини: матеріали практики (2005-2006 рр.). – К., 2007 – С.14.

3 Сердюк О.В. Соціологічний підхід у сучасному правознавстві: пізнання соціальності права. – Х., 2007. – С. 112.

4 Там само.

5 Мальцев Г.В. Понимание права. Подходы и проблемы. – М., 1999. – С.110.

6 Див.: Рішення Європейського суду з прав людини: матеріали практики (2005-2006 рр.). – К., 2007 – C.18

7 Там само. – С.15.

8 Див.: Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Т.IV-V. – С.236-244.

9 Тут і далі наводиться посилання на статті Конвенції.

10 Беляева Е.В. Метаморфозы нравственности: динамика исторических систем нравственности. – Минск, 2007. - С.35, 156.

 

Підтримайте у Google+