serg_rabin@yahoo.com
+38 (067) 266-10-49
+38 (050) 674-97-84

Рабінович С. Вилучення майна в особи, яка не є його власником: національні та міжнародно-правові механізми балансування публічних і приватних інтересів

 

Рабінович Сергій Петрович,

доктор юридичних наук, експерт Правозахисної адвокатсько-експертної групи «Конвенція’50»

 

вилучення майна в особи, яка не є його власником: національні та міжнародно-правові механізми балансування публічних і приватних інтересів

 

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ, Суд), межі розсуду держави в регулюванні відносин власності і, відповідно, права на мирне володіння своїм майном, є найбільш широкими з поміж інших прав людини. Тим не менш, як відомо, за будь-яких обставин здійснення такого розсуду не може завдавати шкоди сутності самого права людини.

У цьому контексті становить інтерес проблема безоплатного вилучення майна в особи, яка не є його власником, коли таке вилучення зумовлене суспільним інтересом (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Розглянемо деякі колізійні питання, що виникають при застосуванні окремих норм законодавства України, яке регулює згадані відносини.

Згідно зі ст. 29 КпАП України, «конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України» [1]. Нині таким законом є, зокрема, Митний кодекс України, норма статті 326 якого передбачає: «Конфіскація як стягнення за порушення митних правил полягає у примусовому вилученні товарів, транспортних засобів, зазначених у пункті 3 статті 322 цього Кодексу, і безоплатній передачі їх у власність держави». Причому, як вказується в ст. 326 Кодексу, така конфіскація «застосовується незалежно від того, чи є ці товари, транспортні засоби власністю особи, яка вчинила правопорушення» [2].

Цитоване нормативне положення підтримується роз’ясненнями вищих судових інстанцій України. Так, у п. 18 Постанови від 3 червня 2005 р. № 818 «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил» вказується: «транспортні засоби, які використовувалися для переміщення через митний кордон України товарів – безпосередніх предметів порушення митних правил, підлягають конфіскації відповідно до ч. 2 ст. 326 МК незалежно від того, чи є ці транспортні засоби власністю правопорушника» [3].

В сучасній цивілістичній доктрині (О.О.Банасько, С.Ю.Гришко, В.І.Крат) висловлюється слушна позиція, що у вказаних випадках має йтися не про конфіскацію (оскільки остання може бути застосована лише до власника), а про безоплатне вилучення майна [4, с. 257, 261]. Відзначимо, однак, що така поняттєво-термінологічна заміна сама по собі ще не розв’язує проблему балансу інтересів власника та публічних інтересів. Адже безоплатне вилучення майна у правопорушника, який не є власником, може здійснюватись як без відчуження цього майна на користь держави (зокрема, з наступним переданням цього майна власнику), так і з переходом цього майна у державну власність. В останньому випадку матиме місце особлива підстава припинення права власності.

Логіко-юридична сумнівність законодавчих положень про можливість конфіскації майна не в його власника спричинила те, що в судовій практиці України траплялися випадки, коли суди не застосовували конфіскацію транспортних засобів, що використовувалися для переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від такого контролю. При цьому рішення судів обґрунтовувались тим, що ці транспортні засоби не належали правопорушнику на праві власності. В одній із таких справ суд повернув автомобіль його власнику [5].

З урахуванням того, що нині джерелами цивільного права України є норми Конвенції та практика ЄСПЛ, звернемось до підходів, у світлі яких аналогічні справи вирішуються у практиці Суду. Показовим тут є рішення в справі AGOSI проти Об’єднаного королівства [6] (компанія AGOSI звернулась до Суду, оскаржуючи вилучення належних їй на праві власності золотих монет, які були конфісковані митними органами Об’єднаного королівства при ввезенні їх на територію держави).

Суд встановив, що єдиної практики держав-учасниць Конвенції, яка дозволяла би зв’язок між винуватістю власника і конфіскацією контрабандного товару, немає. Зокрема, в Об’єднаному королівстві невинуватість власника не впливає на право митниці конфіскувати такий товар. Водночас британський закон дозволяє митниці на власний розсуд повернути конфіскований товар власнику, причому спір пр. отаке повернення може бути предметом судового контролю. Наприклад, британський суд здовольнив звернення власника яхти, конфіскованої за контрабанду наркотиків, посилаючись на те, що не була врахована невинуватість власника в контрабанді.

Відтак в рішенні у справі AGOSI було визнав дотриманим баланс приватних і публічних інтересів, не визнавши тут порушення принципу пропорційності, та, зрештою, не визнавши порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції. На думку Суду, міра дбайливості власника по відверненню правопорушення становить лише один з елементів згаданого балансу інтересів, тому така дбайливість повинна розглядатись у сукупності з іншими обставинами справи [6; див: 7, 13-34].

Один з провідних сучасних російських цивілістів К.І. Скловський відзначає, що у справі AGOSI «товар вилучено з рук порушників, а не з обороту. Покупці не можуть вважатись добросовісними особами, які довірились продавцеві, отже, дії проти таких осіб жодним чином не шкодять стабільності, надійності обороту, а навпаки, захищають його» [7, с.13-34].

У наведених міркуваннях слушно вказується на цивільний оборот, потреби якого передовсім і захищає законодавство і судова практика. Втім, потреби цивільного обороту втілюють власне публічні інтереси. Але ж йдеться саме про балансування таких інтересів із інтересами окремого власника.

Публічний інтерес, покладений до основи інституту конфіскації предмета, який виступає знаряддям чи предметом правопорушення, полягає в необхідності реалізації превентивної функції права. Засобом реалізації цієї мети і є вилучення знаряддя правопорушення, що відповідає ч.6 ст. 13 ЦК (застосування судом до особи, яка зловживає правом користування річчю, «інших наслідків, встановлених законом»).

Якщо навіть невинуватість власника і не визнавати вирішальним фактором при вирішенні питання про вилучення майна в особи, яка не є власником, то, тим не менше, необхідність дотримання при такому вилученні низки матеріально-правових та процесуально-правових принципів (передовсім загальних засад цивільного права, засад інституту права власності, а також права особи брати участь у розгляді своєї справи юрисдикційними органами держави) видається безсумнівною. На наш погляд, ці засади мають бути покладені в основу справедливого балансу публічних і приватних інтересів.

З огляду на це, по-перше, слушною видається наведена у згаданій вище справі позиція Суду стосовно того, що наявні в національному правопорядку процедури повинні забезпечувати врахування дійсного зв’язку між виною особи та порушенням.

Однак чинні правила розгляду справ про порушення митних правил не передбачають можливості участі в них власника (ст.365 МК України).

Але ж розгляд судом справи про вилучення речі, яка стала предметом правопорушення, без участі її власника, по суті означає вирішення питання про цивільні права та обов’язки особи, яка не брала участі в розгляді своєї справи. А це, на наш погляд, суперечить вимогам ст.6 Конвенції.

По-друге, загальним принципом інституту права власності є забезпечення майнових інтересів власника у разі такого припинення з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою самого власника (ст. 348, 350, 351, 352, 353 ЦК). Основним засобом цього є компенсація збитків (відшкодування вартості майна). Отже, припинення права власності з підстав, не пов’язаних із винною та протиправною поведінкою самого власника вимагає компенсації власнику збитків, завданих припиненням права власності.

Вважаємо, що за відсутності вини власника можливість вчинення останнім позову про відшкодування збитків до порушника як до особи, з вини якої припинено право власності, не може розглядатись як справедливий механізм урегулювання питання, оскільки припинення права власності відбувається з ініціативи органів державної влади. Згідно з принципом, закріпленим у статті 3 Конституції України, держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Отже, яким могло би бути практичне вирішення проблеми на законодавчому рівні? В порядку дискусії дозволимо собі запропонувати основні напрямки такого вирішення.

1) З точки зору матеріального права видається необхідним врегулювати в ЦК України умови припинення права власності на майно, яке використовується як знаряддя чи предмет порушення норм публічного права. При цьому, на наш погляд, має бути закріплено обов’язковість попереднього відшкодування державою збитків, завданих припиненням права власності, у випадку, коли судом не буде встановлено вини власника у вчиненні правопорушення.

З практичних міркувань видається доцільним закріплення права суду повернути вилучене майно його власнику.

2) У процесуальних нормах публічного права (зокрема у розділі ХІХ МК) необхідно законодавчо передбачити обов’язкове залучення власника до участі в справі про правопорушення, вчинене з використанням належного власнику майна. Доцільним видається також надання власнику статусу боржника у процедурі виконавчого провадження.

3) Зрештою, видається важливим законодавче й міжнародно-правове закріплення основоположного права особи на участь у вирішенні будь-якого питання про свої цивільні права та обов’язки, яке розглядається судовими чи іншими юрисдикційними органами держави. Існування такого права випливає із самої сутності інституту судочинства.

 

Література:

  1. Кодекс України про адміністративні правопорушення № 8073-X вiд 07.12.1984, редакція вiд 15.04.2011 // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – № 51. – Ст. 1122.

  2. Митний кодекс України № 92-IV вiд 11.07.2002 // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 38. – Ст. 288.

  3. Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 3 червня 2005 р. № 818 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v0008700-05

  4. Конфіскація // Цивільний кодекс України : Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців) . – Т. 5: Право власності та інші речові права / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. – Харків : ФО-П Колісник А.А., 2011. – С. 477-533.

  5. Судова практика розгляду кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення, вчинені на кордоні з Республікою Молдова Узагальнення Верховного Суду України від 11 січня 2008 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1077.1863.0

  6. Case of AGOSI v. the United Kingdom (Application no. 9118/80) : Judgment 24 October 1986 [Електронний ресурс] Режим доступу: http://cmiskp.echr.coe.int////tkp197/viewhbkm.asp?action=open&table=F69A27FD8FB86142BF01C1166DEA398649&key=26877&sessionId=69728331&skin=hudoc-en&attachment=true

  7. Скловский К.И. Применение Гражданского законодательства о собственности и владении. Практические вопросы / Скловский К.И. – М. : Статут, 2004. – 365 c.

 

Підтримайте у Google+