serg_rabin@yahoo.com
+38 (067) 266-10-49
+38 (050) 674-97-84

Рабінович П. Практика Страсбурзького Суду: філософсько-правові та гносеологічні виміри

 

П.М. РАБІНОВИЧ,

доктор юридичних наук, академік АПрН України,
Почесний Президент
Правозахисної адвокатсько-експертної групи «Конвенція’50»

 

ПРАКТИКА СТРАСБУРЗЬКОГО СУДУ:
ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ТА ГНОСЕОЛОГІЧНІ ВИМІРИ

 

Вступні зауваги. Що таке „право” або – іншими словами – які явища відображаються цим терміно-поняттям?

В юридичній науці навряд чи існувала й існує проблема більш важлива, аніж пошуки відповіді на це запитання. Одна з особливостей будь-якого розв’язання названої проблеми полягає в його безпосередньо практичному значенні: так, від того чи іншого її розв’язання залежатиме, зокрема, правосуддя, тобто судження спеціальних владних державних органів про право – про його дотримання чи, навпаки, порушення.

Така значущість знаходить прояв також й у офіційних інтерпретаціях категорії „верховенство права” та в інтерпретаціях формально не узаконеного поняття „правомірність”, якими іноді вже послуговуються деякі вітчизняні державні органи1.

У сучасний період одним із перспективних шляхів пошуку відповіді на означене запитання видається вивчення практики Європейського суду з прав людини (далі – Суд) із застосування ним норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція).

20 квітня 1959 року на урочистому засіданні Консультативної Наради Ради Європи 15 суддів, утвореного вперше в історії людства Суду, склали присягу. Серед них були найавторитетніші фахівці, зокрема Рене Кассен (Франція) – один з основних авторів проекту Загальної декларації прав людини 1948 року, Альф Росс (Данія) – знаний теоретик права, Альфред Фердросс (Австрія) – визнаний метр науки міжнародного права.

Ухваливши у тому ж році свій Регламент, Суд вже у наступному році почав розглядати першу справу – “Ловлес проти Ірландії”.

І ось минуло півстоліття…

За весь час своєї діяльності Суд (до складу якого нині входять 47 суддів, обраних Парламентською Асамблеєю Ради Європи по одному від кожної держави-члена) ухвалив понад 10 000 рішень.

Нині в його правозахисному „портфелі” знаходяться близько 100 000 заяв стосовно порушення державами-членами Ради Європи Конвенції. І їх кількість не зменшується.

Помітний „внесок” у цей процес робить, на жаль, і Україна. У минулому році за кількістю заяв, що поступили до Суду проти неї, вона була четвертою державою (після Росії, Туреччини та Румунії). Загалом на початок 2009 року на розгляд Суду чекали 8 250 „українських” справ. Кількість же рішень Суду, ухвалених по таких справах за весь час перебування України в складі Ради Європи, нині перевищує 500. У 2008 році за рішеннями, ухваленими Судом проти України, особам, чиї права були нею порушені, держава сплатила 20,5 млн. грн. як компенсацію матеріальної і моральної шкоди.

Ця статистика стосовно України видається одним із переконливих свідчень актуальності дослідження тих явищ, які зараз вважаються європейськими стандартами прав людини, а також концептуально-гносеологічних засад їх формування.

Праворозуміння Суду. Дослідження практики Суду (відображеної, зокрема, у тих його рішеннях, які протягом 1997-2008 років були опрацьовані Львівською лабораторією прав людини і громадянина Академії правових наук України, а також тих рішень, які були опубліковані у вітчизняних та зарубіжних виданнях) дозволяє сформувати більш-менш адекватне уявлення про праворозуміння Суду. Останнє ж можна – з деякою умовністю – назвати „європейським”, оскільки до складу цього органу входять фахівці-юристи найвищого ґатунку майже з усіх держав Європи. Причому юристи, так би мовити, не звичайні, а, можна сказати, філософи права. Адже в процесі інтерпретації та застосування праволюдинних положень Конвенції, сформульованих часто-густо у надто загальних, абстрактних виразах, ці судді „приречені” вдаватись не в останню чергу і до аргументів філософсько-правового ґатунку.

Здійснене нами дослідження, дозволило виявити те явище, яке Суд вважає правом, а також вирізнити низку онтичних властивостей, які конституюють саме правовість цього явища.

Передовсім зауважимо, що таким явищем Суд зазвичай вважає можливості задовольняти певні потреби та інтереси насамперед людини, а також окремих людських спільнот, об’єднань та й, зрештою, суспільства в цілому2. Майже в усіх рішеннях Суду йдеться про інтереси особи, приватні інтереси (зокрема інтереси дитини, батьків); про інтереси групи, про інтереси суспільства. А усвідомлені інтереси, як відомо, є, так чи інакше, відображенням певних потреб. Причому йдеться – підкреслимо це особливо! – потреб не тільки матеріальних, але й духовних та соціальних.

До правоконституюючих властивостей цього явища Суд відносить такі:

  • зазначені можливості зумовлюються як біологічними властивостями індивіда (його віком, станом здоров’я, рівнем фізичного розвитку тощо), так і соціальними (зокрема, рівнем його зрілості як особистості, рівнем інтелектуального розвитку)3;

  • такі можливості мають бути конкретними і справжніми (реальними), практично здійсненними4;

  • вони мають з’ясовуватись стосовно саме тієї унікальної ситуації, в якій опинився заявник. Суд постійно наголошує на необхідності зважати на специфічність, неповторність конкретної ситуації у різних державах, якщо вирішується питання про те, дотримано нею певне право або порушено, чи у даній ситуації „поведінка” держави-відповідача є правомірною або ж, навпаки, неправомірною5;

  • необхідними показниками, характеристиками такої ситуації мають бути, зокрема, власне суб’єктивні, суто індивідуальні психічні особливості людини, – скажімо, такі як здатність розуміти зміст і вимоги закону, рівень її психічного розвитку, характер психічної реакції на діяння інших6;

  • окрім, можна сказати, особистісної ситуативності, Суд зважає також і на ситуативність соціальну. Найбільш рельєфно це виявляється тоді, коли він наголошує на необхідності тлумачити і застосовувати Конвенцію обов’язково у світлі актуальних умов сьогодення, тобто таких умов, які існують саме на момент розгляду відповідної справи7;

  • як наслідок (оскільки будь-які ситуації постійно трансформуються, „рухаються”), конкретна інтерпретація змісту й обсягу можливостей не може бути „застиглою”, незмінно формалізованою; навпаки: вона – у певному сенсі – здатна набувати певної релятивності. Звідси час від часу виникає потреба вдаватись – використовуючи, як висловлюється Суд, „динамічний та еволюційний підходи”8 – до розвитку праворозуміння шляхом переінтерпретації положень Конвенції, а іноді навіть і до їх, так би мовити, „добудови”. Суд виходить із того, що „завжди буде існувати необхідність у пристосуванні загальних положень Конвенції до змінюваних обставин”9 – причому навіть через посередництво формулювання такого права, яке текстуально й не закріплене у Конвенції10;

  • нарешті, здатність задовольняти потреби та інтереси людини має бути „справедливо збалансованою” з можливостями задоволення потреб інших осіб, інших суб’єктів соціуму, суспільства в цілому. Досягнення такого балансу Суд вважає основною метою, покликанням усього конвенційного механізму правозахисту. При цьому, співставляючи, „співвимірюючи” різноманітні інтереси, Суд свідомий того, що вони часто-густо відрізняються, не співпадають, навіть суперечать, конфліктують між собою11. І він нерідко відверто мотивує, саме з яких підстав „схиляє баланс” на користь лише певних суб’єктів, чому інтереси певних осіб мають „отримати гору”, „дістати перевагу” над інтересами інших12.

Фіксуючи усі відзначені властивості досліджуваного явища у дефініції відповідного терміно-поняття, можна резюмувати таке. Згідно з європейським праворозумінням, право – це об’єктивно зумовлені біологічними та соціальними факторами конкретні й реальні можливості задоволення потреб (інтересів) суб’єктів соціуму, справедливо збалансовані з можливостями задоволення потреб (інтересів) інших суб’єктів та й усього суспільства.

Якщо зважати на той визначальний соціально-філософський концептуальний підхід, що на ньому ґрунтується наведена інтерпретація, то таке праворозуміння можна вважати „інструментально-потребовим”. А оскільки йдеться про потреби людські, потреби людей, то воно є засадничо антропологічним.

При цьому варто зауважити, що означене праворозуміння є змістовно інтегрованим. Адже воно, по-перше, об’єднує в єдиний комплекс різноманітні властивості тих чи інших явищ. А саме – потреби (інтереси) людини та інших суб’єктів; особистісні та соціальні особливості ситуації, в якій „задіяні” учасники відносин; конкретність, реальність та ефективність можливостей задоволення їхніх потреб (інтересів); певну зрівноваженість, збалансованість тих можливостей, що ними володіють відповідні суб’єкти. Тому наведене праворозуміння є, можна сказати, онтологічно-інтегративним.

По-друге, у такому праворозумінні, так чи інакше, одночасно спостерігаються, „відлунюються” прояви декількох відомих теорій („шкіл”) права: передусім соціологічної, а також реалістичної й екзістенціалістської.

Окрім цього, як відзначалось, неодмінною складовою праворозуміння Суду є втілення у досліджуваному явищі „справедливого” балансу різноманітних інтересів (передусім інтересів особи і суспільства), який має бути досягнуто шляхом їх співставлення, „зважування”. З цього приводу можна відзначити, що хоча зважуються, співвимірюються ті явища, котрі існують цілком „позитивно”, тобто існують як суще, як факт (насамперед людські потреби, інтереси), сам процес такого зважування відбувається у свідомості відповідного суб’єкта – причому за критеріями, які нерідко не тільки не позитивізуються, а й взагалі лишаються тільки-но ідеологічними конструктами, абстракціями, що мають, до того ж, суто оціночний характер. Образно кажучи, „важки”, за посередництвом яких здійснюється балансування інтересів, аби домогтися „справедливості” останнього, залишаються у сфері ідеалу. Він же, будучи інтелектуальним інструментом оцінювання, здебільшого протиставляється позитивно існуючій фактичній ситуації й нерідко слугує, так би мовити, засобом протесту проти неї (а іноді – й засобом її схвалення, легітимації, виправдання).

Та, однак, не забуваймо, що сам інтелектуально-духовний процес – знаходження, конституювання „справедливості” (зокрема, змістовне наповнювання її критеріїв, „в?жків”) не є процесом неспричинюваним і невмотивованим. Він об’єктивно зумовлюється низкою обставин, які існують цілком позитивно. До них належать, зокрема, – хоча нерідко лише в кінцевому підсумку – знову ж таки певні потреби (інтереси), причому, повторимо, потреби не тільки-но матеріальні. Щоправда, вони зазвичай легко приховуються вельми абстрактними поняттями (на кшталт тієї ж „справедливості”), котрі можуть використовуватись як інструменти маніпулювання свідомістю людей. Проте такі поняття завжди є – в їх глибинному вимірі, – так чи інакше, духовними „випаровуваннями” матеріальних умов існування людей, якими би численними й різноманітними іншими явищами, ланками таке „випаровування” не опосередковувалось, не ускладнювалось. Про це свідчить уся історія людства, покладена в основу її діалектично інтерпретованого матеріалістичного розуміння.

Зважаючи на все це, інструментально-потребове праворозуміння Суду можна вважати ще й гносеологічно-інтегративним.

Та чи не втрачається нормативність, стандартизованість феномена права у тому праворозумінні, яке „висвічують” рішення Суду?

Вважаємо, що ні. Адже оскільки настанови Суду про необхідність враховувати конкретні особливості кожної ситуації безвинятково поширюються на усі конкретні випадки, справи, тоді, гадаємо, відповідь на поставлене запитання буде ствердною. Всезагальність унікалізації – ось у чому можна вбачати діалектично суперечливу стандартизацію тих явищ, які у даному випадку відображаються терміно-поняттям „право”.

Принагідно зауважимо, що мабуть, однотипний – потребовий – різновид праворозуміння підтримується й обстоюється нами вже протягом понад п’ятнадцяти років. Відповідно до цього правом загальносоціальним (тобто не державно-владним, не „юридичним”) пропоную визнавати певні можливості учасників суспільного життя, необхідні для задоволення потреб їх існування й розвитку, які (можливості) об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб’єктів. А таким різновидом загальносоціального права як основоположні права людини пропонується визнавати певні можливості, які необхідні для задоволення потреб її існування й розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей13.

Безперечно, дискусії щодо витлумачування поняття права й визначення цього поняття триватимуть і надалі. Але при цьому, гадаємо, нині вже не можна не брати до уваги „європейське” (в означеному вище – дещо умовному – сенсі) праворозуміння, що його демонструє Суд, – праворозуміння, яке ґрунтується на антропологічній парадигмі, конкретизованій у так званому потребовому концептуальному підході до виявлення соціальної сутності феномена, відображеного означеним терміно-поняттям.

Розглянемо тут більш докладно лише Конвенцію, вдаючись до тієї інтерпретації її норм, що міститься у рішеннях Cуду. Аналіз цих рішень потрібно здійснити передусім з філософсько-правових позицій – головним чином в онтологічному та гносеологічному аспектах. Адже саме такий аналіз, за слушною думкою фахівців, сприятиме з'ясуванню того, „що складає право і що таке право”14.

Онтологія стандартів прав людини. Не можна вирішувати питання про те, порушено чи не порушено певні права людини (а у з'ясуванні цього якраз і полягає призначення Суду), не спираючись на певне загальне уявлення про ці права, тобто про те, у чому ж, власне, полягає сутність даного феномена. І хоча розгорнута, вичерпна дефініція поняття прав людини у рішеннях Суду не зустрічається (та й навряд чи колись зустрінеться), низка істотних рис, ознак, неодмінних складників цього явища висвітлюється у згаданих актах або ж втілена, закладена у них, так би мовити, імпліцитно, латентно. До таких складників належать насамперед ті соціальні фактори, котрі визначають, формують та характеризують зміст і обсяг (межі) прав людини15.

Серед таких факторів вирізняються:

  • інтереси (потреби) людини, справедливо збалансовані з інтересами (потребами) інших суб’єктів та й усього суспільства;

  • мораль, що домінує у відповідному суспільстві в певний час;

  • мета певного права людини та відповідність (домірність) їй правореалізаційної, правозабезпечувальної та правообмежувальної діяльності держави.

Розглянемо кожен із зазначених феноменів.

  1. Перевірку і забезпечення справедливої збалансованості інтересів людини з інтересами (потребами) суспільства Суд вважає одним із основних засобів забезпечення правомірності, правопідставності взаємовідносин „людина – держава”. Пошуки й обґрунтування такого балансу зустрічаються у багатьох його рішеннях. Наведемо декілька яскравих, на наш погляд, прикладів.

У рішенні у справі “Soering v. the United Kingdom” від 7 липня 1989 pоку Суд вказав, що „...Конвенція спрямована на пошук справедливого співвідношення між потребами, пов'язаними з інтересами суспільства в цілому, і вимогами захисту основних прав особи”. Стосовно справи “Rees v. the United Kingdom” Суд у рішенні від 17 жовтня 1986 року зазначив, що, з'ясовуючи, чи існує позитивне зобов'язання держави щодо людини, „належить врахувати справедливий баланс, котрий має бути встановлений між інтересами усього суспільства і окремої особи, а пошук цього балансу є метою усієї Конвенції”. У рішенні у справі “В. v. France” від 25 березня 1992 року Суд мотивував наявність порушення права на повагу до сімейного життя (ст. 8 Конвенції) тим, що в актах судових органів держави-відповідача „справедливого балансу між загальними інтересами та інтересами індивіда не було досягнуто”.

У низці рішень Суду формулюються й певні принципи та рекомендації стосовно інтелектуально-пізнавального процесу визначення відповідності, збалансовування, „зрівноважування” інтересів людини та інтересів суспільства. Гадаємо, що ці гносеологічні настанови (деякі з них наводитимуться нижче) здатні слугувати корисним оцінно-регулятивним орієнтиром і для національних судів.

  1. Особливістю міжнародних актів, котрі стосуються прав людини, є те, що вони часто-густо насичені поняттями з царини моралі. Так, у розглянутому вище питанні щодо зрівноважування певних інтересів йшлося саме про „справедливий” (тобто морально схвалюваний) їх баланс. Відзначимо й те, що забезпечення справедливості юридичних процедур, за посередництвом яких держава позбавляє волі тих осіб, котрі вчинили злочин (або ж робить це з інших підстав), а також змінює їхні громадянські (цивільні) права й обов'язки людини, становить, на думку Суду, головну мету ст. 6 Конвенції.

Тому видається цілком природним те, що застосовуючи «моральні» статті Конвенції, Суд вдається до власної („автономної”) їх інтерпретації та аргументації. Так, у рішенні у справі “Norris v. Ireland” від 26 жовтня 1988 року Суд, вважаючи, що він, як і національний орган, не повинен оминати увагою проблеми моральності, не погодився повністю з надто категоричним твердженням уряду Ірландії про те, що „у широкому розумінні мораль демократичної нації – предмет уваги її власних інститутів”; тому Суд зазначив, що за такого підходу держава отримала б можливість „необмеженого розсуду (дискреції) у галузі моралі”.

А втім, аргументація Суду з приводу моральності є досить своєрідною. Він ніколи не прагне узаконити, абсолютизувати моральну норму певного змісту – встановити, так би мовити, „євронорму” моралі. Цей орган виходить із того незаперечного реального факту, що найбільш поширені, пануючі у різних країнах моральні приписи не завжди збігаються, а тому визнати за єдино прийнятний, загальнообов'язковий для держав-членів Ради Європи лише один із них було б недемократичним, недоцільним, та й нереальним. Суд вважає, що „державні органи, безпосередньо і періодично стикаючись із життєвими реаліями своїх країн, у принципі мають більшу можливість визначитись щодо точного змісту моральних вимог”, а також „необхідності застосування обмежень” або ж „штрафних санкцій для їх додержання” (рішення Суду у справі “Mutter and Others v. Switzerland” від 24 травня 1988 року). У цьому рішенні, до речі, було підтримано позицію швейцарського суду, який наклав на заявників штраф за оприлюднення непристойних матеріалів.

Розглядаючи скарги на адресу певної держави, Суд вважає беззаперечним фактом домінування на її території певних моральних уявлень, поглядів, і він, зазвичай, не ставить собі за мету їх схвалювати, стимулювати або ж, навпаки, піддавати критиці чи заперечувати. Такий підхід може бути пояснений ще й тим, що сама Конвенція дозволяє державам-учасницям запроваджувати – за допомогою національного закону – окремі обмеження деяких прав людини в інтересах захисту саме моральності (ст. 8, 9, 10, 11 Конвенції).

У таких випадках Суд вбачає свою роль насамперед у тому, аби встановити, чи не призводять посилання на моральні положення до невиправданого, на його думку, обмеження або порушення прав людини. Отже, знову йдеться про специфічне співставлення інтересів людини з інтересами суспільства (а точніше – з інтересами його більшості, вираженими у національному законі), зацікавленого у зміцненні моральних імперативів певного змісту. Ось один із показових прикладів. У рішенні у справі “Dudgeon v. the United Kingdom” від 22 жовтня 1991 року Суд зазначив, що незастосування в Ірландії чинного там закону про кримінальну відповідальність за гомосексуальні стосунки не перешкодило поширенню у цій країні моральних стандартів, згідно з якими зазначені акти вважаються непристойними. Тому Суд дійшов висновку про те, що «існуючі аргументи на користь залишення закону без змін є менш вагомими, аніж ті негативні наслідки, котрі можуть бути спричинені вказаним законодавчим положенням для життя людини з гомосексуальною орієнтацією. Отже, обмеження, яке виникає для заявника згідно з цим законом, не є домірним цілям останнього».

  1. Як відомо, людська поведінка може регулюватися через визначення принаймні одного з двох її основних складників: мети, а також діяльнісних засобів досягнення останньої16. Знаючи зміст цих двох орієнтирів, „регламентаторів” поведінки, можна скласти предметне уявлення щодо відповідного права людини – передусім його змісту та меж.

У нормативно-правових актах (включаючи й Конвенцію) мета права людини може бути виражена текстуально або ж втілена у них неявно, імпліцитно. Проте вона завжди присутня при формуванні, визначенні його змісту.

Правоконституююча функція мети тих приписів Конвенції, які застосовуються Судом, відображена у багатьох його рішеннях. При цьому в тих випадках, коли мету застосовуваного припису не відтворено безпосередньо у нормативному тексті, Суд покладає на себе визначення, інтерпретацію її змісту. Так, у справі “Tyrer v. the United Kingdom” (рішення від 25 квітня 1978 року) він зазначив, що покарання заявника, «в процесі якого з ним поводились за правилами, визначення яких віднесено до відання державних органів, було зазіханням саме на те, що є однією з головних цілей ст. 3, а саме: на гідність та особисту недоторканність людини». В рішенні у справі “Brogan v. the United Kingdom” від 24 листопада 1988 року Суд зазначив, що „оцінювати „негайність” (звільнення заарештованого або його доставлення до судді – П. Р.) слід з урахуванням предмета та цілей ст. 5: вона втілює одне з основних прав людини, передбачаючи захист особи від свавільного втручання держави у право на свободу”. У рішенні у справі “Winterwerp v. the Netherlands” від 24 жовтня 1979 року Суд встановив, що законність затримання особи має визначатися крізь призму цілей п. “е” ч. 1 ст. 5 Конвенції: така законність має насамперед відповідати національному праву, а також, згідно зі ст. 18 Конвенції, „меті обмежень, дозволених п. “е” ч. 1 ст. 5, ...як для призначення, так і для реалізації заходів, пов'язаних із позбавленням волі... адже у демократичному суспільстві, де визнається верховенство права, будь-яке свавільне затримання ніколи не може вважатися законним”.

Істотним моментом у цільовій аргументації рішень Суду є визнання нерівнозначності цілей різних прав людини у визначенні правомірності чи неправомірності певної поведінки держави. Різні за змістом (і за сферою суспільних відносин) цілі Конвенції зумовлюють і неоднакову сферу (обсяг) обмежень з боку державної влади. Так, на думку Суду, обсяг цей є значно більшим, якщо йдеться про цілі моральні, і значно вужчим, коли йдеться про цілі політичні. Тому поведінку, однакову за зовнішніми (формально визначеними, емпірично фіксованими) показниками, Суд визнавав або правомірною, або ж, навпаки, неправомірною залежно саме від тих цілей, для досягнення яких вона вчинялася.

Іншим важливим моментом у врахуванні цілей правозабезпечуючих норм Конвенції, на якому найчастіше наголошує Суд, є встановлення того, чи відповідають зазначеним цілям ті заходи, що їх запровадила держава у суспільну практику (йдеться як про заходи законодавчі, нормативно-правові, так і про індивідуально-правові). Так, у справі “Lingens v. Austria” в рішенні від 8 липня 1986 року Суд відзначив, що він «повинен визначити, чи було дане втручання (держави у діяльність людини – П. Р.) домірним переслідуваній законом меті, а аргументи, наведені австрійськими судами на його виправдання, є доречними і достатніми». В результаті розгляду справи “Observer and Guardian v. the United Kingdom” Суд у рішенні від 26 листопада 1991 року вказав, що для остаточного прийняття рішення „слід розглянути питання про те, чи були фактично запроваджені обмеження, домірні переслідуваній законом меті”.

Суд час від часу звертає увагу держав і на необхідність додержуватися певної ієрархії цілей у правовому (юридичному) регулюванні, зокрема на те, що держава не може вдаватися до таких обмежень прав людини, які хоч і дозволяють досягти певних позитивних суспільних результатів, однак суперечать цілям Конвенції. Так, у справі “Tyrer v. the United Kingdom” Суд зазначив, що „покарання не перестає бути таким, котре принижує гідність, лише тому, що вважається або дійсно є ефективним засобом запобігання чи контролю над злочинністю...; вдаватись до покарань, що суперечать ст. 3, неприпустимо, яким би не був їхній стимулюючий ефект”. У рішенні у справі “Marckx v. Belgium” від 13 червня 1979 року Суд визнав, що „підтримка й заохочення традиційної сім'ї самі по собі є законними і навіть похвальними. Однак заради досягнення цих цілей не можна вдаватися до заходів, мета або ж результат котрих полягає, як у даному випадку, у завданні шкоди „незаконній” сім'ї, члени якої користуються гарантіями за ст. 8 Конвенції нарівні з членами традиційної сім'ї”.

Гносеологія стандартів прав людини. Означені явища, що їх Суд вважає визначальними чинниками щодо змісту й обсягу (меж) прав людини, виникають та існують як факти цілком об'єктивні стосовно кожної окремої людини (тобто щодо її волі та свідомості), кожної відповідної держави (її органів, посадових осіб) і, нарешті, стосовно міжнародних органів. Тому встановлення й фіксація таких факторів, а отже, й визначення прав людини та стану їх дотримання і здійснення можуть відбутися лише за посередництвом соціального пізнання.

Звідси й постає проблема гносеології прав людини. І сама практика Суду (яка є діяльністю у певному сенсі соціально-дослідницькою) поступово сформувала специфічні пізнавальні традиції, вивчення та врахування котрих сприятиме вирішенню цієї проблеми також й іншими суб'єктами, зокрема національними судами. З подальшим поширенням цієї практики, накопиченням ухвалених Судом рішень формуються принципи пізнання прав людини, їх стану, тобто – іншими словами – гносеологічні засади встановлення правомірності чи неправомірності поведінки учасників суспільного життя.

Охарактеризуємо основні з цих принципів і засад.

Конкретно-історичний підхід (його можна назвати „ситуаційним”) до встановлення досліджуваних фактів, який виявляється у настійних вимогах, прагненнях Суду враховувати саме особливі, специфічні обставини місця й часу, а також індивідуальні, інколи навіть унікальні, властивості суб'єктів – учасників тієї життєвої ситуації, котра ним розглядається. Найбільш послідовно і, дозволимо собі сказати, майстерно (хоч і не завжди беззаперечно) Суд реалізує зазначений принцип при застосуванні відносно визначених за змістом, насамперед оціночних, понять Конвенції.

Наприклад, у справі Herczegfalvy v. Austria”, пов'язаній із застосуванням ст. 3 Конвенції, яка забороняє тортури і нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження, Суд у рішенні від 24 вересня 1992 року вирішив, що „зазвичай, засіб, необхідний з терапевтичної точки зору, не може вважатись „нелюдським або таким, що принижує гідність”, особливо за умов, коли, згідно з визнаними принципами психіатрії, лікування, про яке йдеться, виправдовувалось медичною необхідністю”. В іншій справі Суд прямо підкреслив, що питання про характер поводження „слід оцінювати у кожному випадку за його особливими обставинами” (рішення у справі Wemhoff v. Germanyвід 27 червня 1968 року).

У справі Adamsons v. Latvia (котра стосувалася усунення заявника від участі у виборах до парламенту, зважаючи на його колишню службу у Військах охорони державного кордону СРСР, які підпорядковувались КДБ) Суд у своєму рішенні від 24 червня 2008 року відзначив, що зважаючи на широкий набір функціональних повноважень цього органу, використаний у національному законі підхід до обмеження був надто загальним, і вказав, що „доцільно натомість застосувати індивідуальне вирішення питання у кожному випадку, тобто вивчення конкретної поведінки особи у кожній окремій справі”.

У рішенні у справі Carson and others. v. the United Kingdom від 4 листопада 2008 року Суд дійшов висновку про те, що „стосовно питання отримання пенсійного та соціального забезпечення осіб, які мешкають на території держав-учасниць, не перебувають у порівняно аналогічній ситуації до тих осіб, що проживають поза межами відповідних держав”.

Гносеологічний принцип, що розглядається, чи не найбільш виразно отримував прояв тоді, коли Суд обґрунтовував свої рішення не тільки соціальними, а й навіть цілком суб'єктивними особливостями окремих індивідів чи їхніх груп. так, у справі “Silver v. the United Kingdom” Суд у рішенні від 25 березня 1983 року вказав, що втручання в особисте життя може не бути „передбачене законом” (п. 2 ст. 8 Конвенції) „залежно від здатності конкретного заявника віднайти відповідні правові повноваження і норми”. У справі ”Campbell and Cosans v. the United Kingdom” Суд у рішенні від 25 лютого 1982 року (з приводу застосування ст. 3 Конвенції) відзначив, що „погроза (школяру фізичним покаранням – П. Р.) на адресу неуразливої людини може не справити на неї якогось помітного впливу, однак може бути, беззаперечно, такою, що принижує гідність; і навпаки – уразлива людина може бути надзвичайно глибоко вражена погрозою, котру можна було б визнати як таку, що принижує гідність, лише спотворивши звичайне значення цього слова”.

Отже, конкретний аналіз конкретної ситуації – таким є фундаментальне кредо Суду. А цей принцип, є, як відомо, стрижнем, серцевиною діалектичного методу соціального пізнання. Отож, можна стверджувати, що практика Суду, яка втілює цей метод, є цьогочасним свідченням життєздатності, актуальності й ефективності означеного принципу.

Включення до предмета судового пізнання соціальної значущості фактів, виявлених за формальними ознаками останніх, – їх значущості для конкретної людини, угруповання людей та й для суспільства в цілому.

У багатьох випадках Суд не обмежується лише констатацією наявності чи відсутності дій або подій за їх зовнішніми „параметрами” (до того ж, він здебільшого погоджується з висновками національних судів з цього питання). Його завжди цікавить ще й інше: який вплив справили ці факти на існування та розвиток особи (групи осіб) й усього суспільства, як саме вони позначилися на потребах, інтересах та й узагалі на долі тих чи інших суб'єктів. Інакше кажучи, Суд прагне встановити значущість – індивідуальну, колективну, суспільну – тих фактів, котрі зафіксовано та описано, зазвичай, через їхні формально визначені показники (ця значущість, зауважимо, є явищем не менш реальним і – стосовно суб'єкта пізнання – не менш об'єктивним, ніж встановлені факти самі по собі). А саме у такій значущості й полягає соціальна сутність фактів, що вплітаються у тканину суспільного життя, суспільної практики.

Так, щодо вже згадуваної справи “Dudgeon v. the United Kingdom” Суд зазначив, що, „очевидно, слід з'ясувати ступінь серйозності втручання порівняно з тією суспільною шкодою, яка могла мати місце у разі неповного захисту зазначених інтересів. Для цього потрібно, так чи інакше, зважити на відносну шкоду для особи і держави, яка могла би виникнути внаслідок прийняття рішення”. У справі “Castello-Roberts v. the United Kingdom” Суд у рішенні від 25 березня 1993 року дійшов висновку про те, що „заходи, які застосовуються у галузі освіти, обмежують право на невтручання в особисте життя, але не кожний акт несприятливо впливає на фізичну чи моральну недоторканність особи”. У рішенні у справі “Burden v. the United Kingdom” від 29 квітня 2008 року Суд дійшов висновку про те, що „так само, як ускладнення шлюбу, встановлення форми соціального партнерства ... означає виникнення специфічного комплексу юридичних наслідків. Власне ці риси відрізняють зазначені форми від усіх інших форм співжиття. Для людей, котрі вступають у шлюб чи соціальне партнерство, має значення можливість отримувати постійну взаємо підтримку”.

Отже, знання про соціальну сутність досліджуваних явищ (а такі знання за їх логіко-гносеологічним статусом неодмінно будуть оціночними) теж входять, згідно з позицією Суду, до обсягу тих положень, на яких має ґрунтуватися висновок про порушення або ж, навпаки, про відсутність порушення певного права людини. Тому-то й сама соціальна сутність явищ здатна набувати тут юридичного значення, породжувати конкретні юридичні наслідки. Без таких знань неможливо забезпечити справедливість судового рішення. А саме до неї Суд прагне понад усе.

Нам уже доводилося колись звертати увагу на діалектику співвідношення формально визначених фактів (тобто форми соціальних феноменів) з їх значенням для суб’єктів суспільства або, іншими словами, з їх соціальною сутністю. Ця діалектика знаходить свій вияв у тому, що в ряді випадків тим фактам, котрі є ідентичними за їх зовнішніми, емпірично фіксованими ознаками, може бути притаманна неоднакова соціальна значущість і навпаки: аналогічної соціальної значущості здатні набувати такі факти, які відрізняються між собою за їх формальними характеристиками17. Саме цим, вочевидь, і можна пояснити, чому справи, здавалося б, однакові за їх формальною фабулою, вирішувались Судом по-різному: адже його рішення завжди були, окрім усього іншого, реагуванням на індивідуально-конкретну, ситуаційну значущість тих фактів, яким надавалось юридичне значення.

Всебічність пізнання, максимально широке врахування позитивних і негативних (для різних учасників конфлікту) фактів та комплексність, виваженість їх оцінки. Цей принцип сприяє об'єктивності, неупередженості висновків, які мають стати результатом судового дослідження ситуації, пов’язаної з правами людини. Наведемо декілька правоположень, сформульованих Судом з цього приводу:

  • „національні судові органи мають вивчати усі факти, що свідчать на користь або ж суперечать справжній потребі, яка існує з точки зору інтересу суспільства, котра виправдовувала б відступи від норми про повагу до індивідуальної свободи” (рішення у справі “Letellier v. France” від 26 червня 1991 року);

  • „відповідь на питання, щ? є „нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням чи покаранням”, залежить від сукупності обставин справи” (рішення у справі “Soering v. the United Kingdom” від 7 липня 1989 року);

  • „щоб оцінити, чи грунтувалось втручання, про яке йшлося у скарзі, на „достатніх причинах”, „необхідних у демократичному суспільстві”, належить ... врахувати всі аспекти даної справи, пов'язані з суспільними інтересами” (рішення у справі “Handyside v. the United Kingdom” від 7 грудня 1976 року).

Окремо слід відзначити те, що у низці рішень Суду досить чітко виявляється діалектичність його аргументації, в процесі якої безпосередньо використовуються об’єктивні закони діалектичного розвитку усіх явищ (включаючи й закономірності пізнавальної діяльності), а також деякі фундаментальні філософські категорії.

Так, відображення закону єдності та боротьби протилежностей можна „впізнати” у такому фрагменті рішення Суду у справі “McLeod v. the United Kingdom”: „... якість конкретного закону ... вимагає, щоб закон був доступним для зацікавленої особи і формулювання було достатньою мірою чітким, аби зацікавлена особа могла, отримавши в разі необхідності юридичну консультацію у справі, передбачити з розумним для даних обставин ступенем визначеності ті наслідки, котрі може викликати конкретна дія. Проте такі наслідки не потребують передбачування з абсолютною впевненістю, оскільки це могло би спричинити надмірну жорсткість підходу ...” У цьому твердженні можна побачити відображення діалектики абсолютної (формальної) визначеності змісту закону, з одного боку, і його неоднозначності, відносної невизначеності, з іншого.

Відображення закону переходу кількісних змін у якісні можна констатувати у таких твердженнях Суду:

  • „Суд нагадує, що задля того, аби погане поводження становило собою порушення ст. 3, воно повинно досягти мінімального рівня жорстокості” (рішення у справах “Assenov and Others v. Bulgaria”, “Kudla v. Poland”);

  • „позбавлення і обмеження волі відрізняються одне від другого лише ступенем або інтенсивністю, але не природою чи сутністю” (рішення у справі “Amuur v. France”).

Вказівку Суду на необхідність розмежовувати й не ототожнювати форму явища і його сутність (або зміст) можна побачити у таких фрагментах його рішень:

  • „задля дотримання зобов’язань за Конвенцією є важливою сутність, а не форма» (рішення у справі “Margaret Murray and Othersa v. the United Kingdom”);

  • „Суд завжди розумів і розуміє термін „закон” у його „сутнісному”, а не „формальному” сенсі” (рішення у справі “Kruslin v. France”);

  • „... норма закону може отримувати більш ніж одне тлумачення” (рішення у справі “Vogt v. Germany”);

  • „для того, щоб визначити кримінальний – у сенсі Конвенції – характер правопорушення, необхідно спочатку з’ясувати, чи належить закон до галузі кримінального права у правовій системі держави-відповідача, а потім потрібно дослідити саму природу правопорушення ...” (рішення у справах “Schmautzer v. Austria”, “Umlauft v. Austria”).

Прояви діалектики загального й одиничного можна побачити у констатації Суду про те, що „основна мета Конвенції полягає у тому, аби встановити певні міжнародні стандарти, котрих повинні дотримуватися Договірні Держави в їхніх взаємовідносинах із особами, що перебувають під їх юрисдикцією ... Це не означає вимоги абсолютної одноманітності ... Договірні Держави залишаються вільними у виборі засобів, які вони вважають належними, а Європейський Суд не може забувати про особливості їх матеріального і процесуального права” (рішення у справі “Sunday Times v. the United Kingdom”).

Отож, на закінчення підіб'ємо деякі концептуально-методологічні підсумки здійсненого нами аналізу філософсько-правових і гносеологічних засад ухвалення Судом його рішень.

Ці рішення загалом є свідченням підставності інтерпретації феномена прав людини як явища соціального, „земного” (а не, скажімо, біологічного, психофізіологічного, космічного, божественного тощо). Саме такому підходу, до речі, в основному відповідає дефініція, згідно з якою основоположні права людинице (як нами вже не раз відзначалось) певні можливості людини, які необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечені обов’язками інших суб’єктів.

Таким чином, діяльність Суду переконливо свідчить, окрім іншого, про універсальність тих загальних закономірностей соціального пізнання, які сформульовані діалектичною гносеологією соціального детермінізму. Вони знаходять належне відображення у правопідтверджувальній, правотлумачній, правозастосовній діяльності цієї найповажанішої правозахисної інституції Ради Європи, 50-річчя утворення якої відзначається у 2009 році.

 

1Так, на принцип „верховенства права” неодноразово посилалась Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права у своєму Висновку від 27 грудня 2005 року. щодо Закону України „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року. У згаданому судовому рішенні вжито слово „неправомірні” (дії).

Однак при цьому названими інститутами не оприлюднювалось, не задекларовувалось розуміння поняття права, зміст якого ніколи не був і нині не є уніфікованим. Тому й названі поняття залишаються предметом вельми неоднозначного, „строкатого” тлумачення.

2 Рішення у справахBackley v. the United Kingdom”, Bouchelkia v. France”, Camenzind v. Switzerland”, Ceylan v. Turkey”, Chapman v. the United Kingdom”, Dudgeon v. the United Kingdom”, Handyside v. the United Kingdom”, Jankowski v. Poland”, Jonsone v. the United Kingdom”, Khalfaoui v. France”, Lingens v. Austria”, Olsson v. Sweden”, Rees v. the United Kingdom”, Rekvenyi v. Hungary”, Serif v. Greece”, Vogt v. Germany”, Wingrove v. the United Kingdom”, James and Others v. the United Kingdom”, Gaskin v. the United Kingdom”.

3 Рішення у справах Costello-Roberts v. the United Kingdom”, Kudla v. Poland”, Nsona v. the Netherlands”, Soering v. the United Kingdom”, Tekin v. Turkey”, Vilvarajah and Others v. the United Kingdom”.

4 Рішення у справах Airey v. Ireland”, Allenet de Ribemont v. France”, Co?me and Others v. Belgium”, Vasilescu v. Romania”, Waite and Kennedy v. Germany”.

5 Рішення у справах B.C. France v. France”, Cossey v. the United Kingdom”, Lopez Ostra v. Spain”, Ozg?r G?nden v. Turkey”, Rees v. the United Kingdom”.

6 Рішення у справі Campbell and Cosans v. the United Kingdom”.

7 Рішення у справах Cossey v. the United Kingdom”, “Stafford v. the United Kingdom”.

8 Рішення у справах Christine Goodwin v. the United Kingdom”, “Stafford v. the United Kingdom”.

9 Рішення у справі Streletz, Kessler and Krenz v. Germany”.

10 Рішення у справі John Murray v. the United Kingdom.

11 Рішення у справах Beyeler v. Italy”, “Chapman v. the United Kingdom”, “Chassagnou v. France”.

12 Рішення у справах Boujlifa v. France”, “Buckley v. the United Kingdom”, “Elsholz v. Germany”, “Scozzari and Giunta v. Italy”.

13 Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Вид. 10-те, доповнене. – Львів, 2008. – С. 17-18.

14 Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини. Джерела і практика застосування. –Київ-Будапешт, 1997. – С. Х1.

15 Докладніше про останні поняття див., напр., Рабінович П.М., Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування. – Львів, 2001. – С. 16–55.

16 Див. докладніше: Рабинович П.М. О юридической природе целей правовых актов // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – 1971. – № 5; Його ж. Законодавство сучасної України: до характеристики тенденцій розвитку // Вісник Академії правових наук України. – 1996. – № 7. – С. 17-22.

17 Див., наприклад, Рабинович П. М. Социалистическое право как ценность. – Львов, 1985. – С. 27-37.

 

Підтримайте у Google+