serg_rabin@yahoo.com
+38 (067) 266-10-49
+38 (050) 674-97-84

Гудима Д. § 1 ст. 6 Конвенції 1950 року: деякі проблеми реалізації у судах загальної юрисдикції в Україні

 

Д.А. Гудима,

кандидат юридичних наук, адвокат, експерт Правозахисної адвокатсько-експертної групи «Конвенція’50»

 

§ 1 ст. 6 Конвенції 1950 року: деякі проблеми реалізації у судах загальної юрисдикції в Україні

 

Вступні зауваги. Як відомо, згідно з § 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий та публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Безперешкодна реалізація цього конвенційного права в Україні значно унеможливлюється внаслідок недосконалості чинного законодавства, яким визначаються, зокрема, система судової влади України та процедури здійснення різних форм судочинства у судах загальної юрисдикції. Той факт, що існуюча система цих судів потребує вдосконалення відзначався і Президентом України в Указі „Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів” від 10 травня 2006 року № 361/2006, зокрема з огляду на те, що Концепція судово-правової реформи 1992 року, відігравши важливу роль у становленні судової влади в Україні, практично втратила значення програмного документа після прийняття Конституції України 1996 року, і Радою суддів України у Заяві „Про концептуальні підходи Ради суддів України до подальшого здійснення судово-правової реформи в Україні” від 26 травня 2006 року, зважаючи на потребу в реалізації визначених Конституцією України основних засад судочинства, а також у виконанні вимог ст. 6 Конвенції.

З огляду на обмеженість обсягу цієї статті висловимо, можливо, дещо незвичні міркування стосовно двох проблем реалізації § 1 ст. 6 Конвенції у судах загальної юрисдикції України, а саме: 1) незалежності та безсторонності військових судів; 2) обмеження „права на суд” у Верховному Суді України.

Право на судовий розгляд справи незалежним і безстороннім військовим судом. Відповідно до ч. 3 ст. 124 Конституції України та ч. 2 ст. 1 Закону України „Про судоустрій України” судочинство здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції. Згідно з ч. 1 ст. 19 вказаного Закону загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій утворюються у системі судів загальної юрисдикції, яка у відповідності з ч. 1 ст. 125 Конституції України будується за принципами територіальності та спеціалізації.

Згідно з ч. 1 ст. 19, ч. 1 ст. 21 і ч. 2 ст. 25 Закону України „Про судоустрій України” військові суди гарнізонів, військові апеляційні суди регіонів, апеляційний суд Військово-Морських Сил України належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону.

Зазначеним Законом передбачено також функціонування у складі Верховного Суду України Військової судової колегії (ч. 2 ст. 48) і створення Апеляційного суду України, у складі якого має бути сформована військова судова палата (п. 3 ч. 6 ст. 25).

Відтак, оскільки військові суди не є спеціалізованими, а дотримання конституційного принципу територіальності побудови системи цих судів викликає сумніви з огляду на відсутність прямого зв’язку цієї системи з визначеною ст. 133 Конституції України системою адміністративно-територіального устрою нашої держави, а також з огляду на те, що підставами для утворення чи ліквідації військових судів є передислокація військ або реорганізація Збройних Сил України (ч. 3 ст. 20 Закону України „Про судоустрій України”), постає питання: чи є незалежними та безсторонніми в Україні військові суди у розумінні § 1 ст. 6 Конвенції?

У рішенні від 16 грудня 2003 року у справі “Cooper v. the United Kingdom” (§§ 104-106, 113, 115)1 Європейський суд з прав людини констатував, що вимога § 1 ст. 6 Конвенції про незалежність і безсторонність суду не була порушена, оскільки військовий прокурор був цивільною особою, незалежною від службових впливів (у тому числі за званням), а щодо незалежності суддів військового суду у Сполученому Королівстві існували додаткові гарантії від тиску на них.

З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до визначення незалежності та безсторонності військових судів з метою встановлення відповідності вимогам § 1 ст. 6 Конвенції військових загальних судів України варто з'ясувати, чи є в Україні „цивільними особами” військові прокурори та чи існують передбачені законами додаткові гарантії незалежності суддів вказаних судів.

Відповідно до ст. 461 Закону України „Про прокуратуру” військовими прокурорами та слідчими призначаються громадяни України з числа офіцерів, які проходять військову службу або перебувають у запасі і мають вищу юридичну освіту. Ці прокурори та слідчі як військовослужбовці у своїй діяльності керуються Законом України „Про прокуратуру” та проходять службу відповідно до Закону України „Про загальний військовий обов'язок і військову службу” й інших законодавчих актів України, якими встановлено правові та соціальні гарантії, пенсійне, медичне й інші види постачання та забезпечення, передбачені законодавством для осіб офіцерського складу Збройних Сил України.

Згідно з ч. 6-7 ст. 52 Закону України „Про прокуратуру” грошове утримання прокурорів, слідчих, службовців та інших працівників військових прокуратур, забезпечення військових прокуратур службовими приміщеннями, їх охорони, транспортом, засобами зв'язку, іншим необхідним майном, а військовослужбовців цих прокуратур – обмундируванням здійснюються Міністерством оборони України, яке відповідно до ст. 3 Закону України „Про Збройні Сили України” і п. 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України „Про затвердження Положення про Міністерство оборони України” від 3 серпня 2006 року № 1080, є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

Таким чином, по-перше, військові прокуратури України, незважаючи на організаційну підпорядкованість Генеральній прокуратурі України, є, фактично, залежними у забезпеченні здійснення їхніх повноважень від Міністерства оборони України, а по-друге, очевидним є факт, так би мовити, „нецивільності” військових прокурорів і слідчих в Україні.

Тепер розглянемо особливості статусу військових суддів. Частина 1 ст. 60 Закону України „Про судоустрій України” встановлює, що кандидат на посаду судді військового суду повинен перебувати на військовій службі та мати військове звання офіцерського складу, а згідно з ч. 1 ст. 63 цього ж Закону судді військових судів перебувають на військовій службі і входять до штатної чисельності Збройних Сил України. Військові звання суддям цих судів присвоюються Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України, якщо інше не встановлено законом (п. 10 ч. 1 ст. 50, ч. 2 ст. 63 Закону України „Про судоустрій України”).

Стосовно матеріально-технічного забезпечення військових судів Державна судова адміністрація згідно з ч. 1 ст. 122 Закону України „Про судоустрій України” взаємодіє з відповідними установами Міністерства оборони України, а особовий склад військових судів користується всіма видами військового спорядження нарівні з особовим складом військових частин і установ Міністерства оборони України. Охорона приміщень військових судів здійснюється відповідно до ч. 3 ст. 133 вказаного Закону військовими частинами гарнізону, на території якого знаходиться відповідний військовий суд.

У § 78 рішення Європейського суду з прав людини від 28 червня 1984 року у справі “Campbell and Fell v. the United Kingdom”2 з посиланням на попередню судову практику зазначено, що орган, про який йдеться у § 1 ст. 6 Конвенції, повинен, зокрема, володіти такими основоположними рисами: незалежністю від виконавчої влади та сторін, належною процедурою призначення його членів, достатнім строком їхніх повноважень.

Як вбачається з викладеного вище, судді військових судів в Україні перебувають на військовій службі, а самі такі суди є, фактично, залежними у забезпеченні здійснення їхніх повноважень від центрального органу виконавчої влади – Міністерства оборони України. Крім цього, граматичне тлумачення ч. 3 ст. 63 Закону України „Про судоустрій України” дозволяє зробити висновок, що здійснення правосуддя військовими суддями є одним з обов’язків військової служби, що суперечить ч. 1 і 4 ст. 2 Закону України „Про загальний військовий обов'язок і військову службу”, оскільки, по-перше, згідно з цим Законом військова служба є професійною діяльністю, пов'язаною із захистом Вітчизни, а здійснення правосуддя спрямоване на забезпечення захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини та громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства та держави (ст. 2 Закону України „Про судоустрій України”), і по-друге, правосуддя, що здійснюється військовими судами, не належить до жодного з видів військової служби, передбачених ч. 4 ст. 2 Закону України „Про загальний військовий обов'язок і військову службу”.

Наголосимо також і на тому, що входження суддів військових судів до штатної чисельності Збройних Сил України є очевидним грубим порушенням принципу розподілу державної влади (ч. 1 ст. 6 Конституції України, ч. 1 ст. 1 Закону України „Про судоустрій України”), оскільки відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України „Про Збройні Сили України” Збройні Сили України перебувають у підпорядкуванні Міністерства оборони України, а відтак, у такому підпорядкуванні цьому центральному органу виконавчої влади перебувають і всі судді військових судів України.

У § 49 рішення від 9 липня 2002 року у справі “Seher Karata? v. Turquie3 Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що перебування у складі суду „військового судді з притаманним йому статусом ставить під сумнів незалежність і безсторонність суду. Військові судді під час відправлення ними правосуддя залишаються військовослужбовцями, а це означає існування зв’язків субординації між ними та їхнім керівництвом”. З огляду на це у вказаній справі було визнано порушення § 1 ст. 6 Конвенції, яке має місце у всіх справах, що розглядаються військовими судами України.

Отож, факти стосовно того, що прокурори військових прокуратур не є цивільними особами (є військовослужбовцями), а судді військових судів мають військові звання, свідчать, що при здійсненні цими особами їхніх повноважень у кримінальному процесі щодо підозрюваних, обвинувачених і підсудних військовослужбовців, військовослужбовці-прокурори та військовослужбовці-судді не можуть залишаться незалежними і безсторонніми, особливо з огляду на те, що система військових звань зобов’язує до підпорядкування особі з вищим званням. Така субординація знаходить негативний прояв у діяльності органів слідства та суду у справах, котрі розслідуються військовими прокуратурами та розглядаються військовими судами, оскільки на рівні регіону прокурори військових прокуратур і судді військових судів мають вищі військові звання, ніж прокурори військових прокуратур і судді військових судів на рівні гарнізону; судді Військової судової колегії Верховного Суду України мають вищі військові звання, ніж судді військових судів гарнізону та регіону; підозрювані, обвинувачені та підсудні можуть мати вищі військові звання, ніж прокурори військових прокуратур і судді військових судів, які відповідно розслідують та розглядають справи стосовно цих високопоставлених у Збройних Силах України підозрюваних, обвинувачених і підсудних.

Система військових звань прокурорів військових прокуратур і суддів військових судів України, а також відсутність реальних гарантій того, що старший за військовим званням підозрюваний, обвинувачений або підсудний не вплине на молодших за таким званням прокурора військової прокуратури чи суддю військового суду, які, відповідно, розслідують і розглядають справи щодо цих осіб, є тими чинниками, що сприяють корупції у вказаних органах державної влади та не дозволяють забезпечити реалізацію будь-яких формальних (законодавчо закріплених) гарантій справедливого судового розгляду справи незалежним і безстороннім судом.

З погляду оцінки дотримання Україною § 1 ст. 6 Конвенції заслуговують на увагу і цивільні позови до Міністерства оборони України, його посадових осіб і посадових осіб Збройних Сил України, які розглядаються військовими судами у порядку кримінального судочинства. У кримінальних справах, в яких слідчими й обвинувачами виступають матеріально забезпечувані Міністерством оборони України слідчі та прокурори військових прокуратур, у підпорядкуванні цивільному відповідачеві перебувають Збройні Сили України та їхні структурні підрозділи, до штатної чисельності яких входять судді, котрі розглядають відповідні справи. Це, на наш погляд, є прямим свідченням недотримання Україною конвенційних вимог про незалежність і безсторонність суду.

Висловлені зауваження дозволяють обґрунтувати необхідність ліквідації в Україні військових судів. На цьому, виходячи з того, що судді вказаних судів мають особливий статус, зокрема перебувають на військовій службі, мають військові звання, отримують за них доплати, що суперечить принципу єдності статусу суддів і є несумісним з вимогами щодо їхньої незалежності та безсторонності, наголошується і у п. 4 розділу ІІІ Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затвердженій Указом Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006. Тому визнання Радою суддів України передчасною ліквідацію військових судів (п. 5 Заяви „Про концептуальні підходи Ради суддів України до подальшого здійснення судово-правової реформи в Україні” від 26 травня 2006 року), збереження яких передбачалося у затвердженій Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року Концепції судово-правової реформи в Україні, є хибним кроком у реформуванні судової системи України, і радше, поворотом у минуле, ніж спрямованим на виконання Україною її міжнародних зобов’язань кроком у майбутнє.

Право на суд” у Верховному Суді України. Практика Європейського суду з прав людини визнає касаційну інстанцію не обов’язковою (див. § 37 рішення від 19 грудня 1997 року у справі Brualla G?mez de la Torre v. Spain4), проте у тих випадках, коли касаційній суди створені, „право на суд” у них повинен бути забезпеченим.

Згідно з ч. 2 ст. 6 Закону України „Про судоустрій України” з метою всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. У відповідності зі ст. 12 Закону України „Про судоустрій України” учасники судового процесу й інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а згідно з ч. 4 ст. 6 цього Закону ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якого рівня.

Конституційний Суд України в абзаці 3 п. 3.1 мотивувальної частини Рішення № 11-рп/2007 від 11 грудня 2007 року у справі щодо офіційного тлумачення положень п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України та ч. 2 ст. 383 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України) вказав, що можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної і касаційної інстанцій є реалізацією права особи на судовий захист, а перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини та громадянина.

Але чи є оскарження судових рішень до Верховного Суду України такою гарантією у всіх випадках?

Відповідно до ч. 1 ст. 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог ст. 326 цього Кодексу, суддя-доповідач протягом десятиденного строку вирішує питання про відкриття касаційного провадження, про що постановляє відповідну ухвалу.

Згідно з ч. 3 ст. 328 ЦПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо: 1) справа не підлягає касаційному розгляду у порядку цивільного судочинства; 2) справа не переглядалася в апеляційному порядку; 3) є ухвала про закриття касаційного провадження у зв'язку з відмовою цієї особи від касаційної скарги на це саме рішення чи ухвалу; 4) є ухвала про відхилення касаційної скарги цієї особи або про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме рішення чи ухвалу; 5) касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

Розглянемо детальніше на предмет відповідності § 1 ст. 6 Конвенції п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України, який за час дії цього кодексу став одним із найбільш часто застосовуваних у практиці Верховного Суду України для обґрунтування відмов у відкритті касаційного провадження в цивільних справах5.

Згідно з ч. 4 ст. 18 Закону України „Про судоустрій України” єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується, зокрема, єдиними засадами не тільки організації, але й діяльності судів і обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених лише законом.

Законом, який має найвищу юридичну силу, в Україні є її Конституція. Саме у ній визначено єдині засади діяльності судів України. Так, згідно з п. 8 ч. 3 ст. 129 цього акта однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Цю засаду судочинства України слід розуміти так, що Законом України мають бути чітко визначені конкретні випадки (для прикладу, категорії справ), в яких апеляційне та касаційне оскарження не забезпечуються6.

Пункт 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України не можна вважати одним з таких випадків, оскільки передбачена ним можливість одного судді судової палати у цивільних справах Верховного Суду України самостійно, на власний розсуд, відмовити у відкритті касаційного провадження за будь-якою касаційною скаргою через начебто її необґрунтованість і відсутність необхідності перевірки матеріалів цивільної справи суперечить принципу верховенства права та сприяє проявам суддівського свавілля. З огляду на це можна вважати, що у такий небажаний у демократичному суспільстві спосіб як через безпідставне застосування суддями судової палати у цивільних справах Верховного Суду України п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України, фактично, руйнуються підвалини національного цивільного судочинства.

У § 35 рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Golder v. the United Kingdom”7 Європейський суд з прав людини вказав, що „принцип, відповідно до якого цивільний позов повинен бути переданий на розгляд судді, оцінюється як один з універсальних „визнаних” основоположних принципів права; те саме стосується і принципу міжнародного права, що забороняє відмову у правосудді”. А „у разі, якщо немає судового розгляду, такі характеристики процесу як справедливість, публічність, динамізм втрачають зміст”.

На наш погляд, у зв’язку із закріпленням і частим застосуванням Верховним Судом України п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України цивільний процес у касаційній інстанції втратив зміст, оскільки застосування цієї норми суддею-доповідачем аж ніяк не сприяє утвердженню справедливості, публічності та динамізму вказаного судового процесу. Як видається, наявність у судді Верховного Суду України повноваження одноособово відмовляти у порушенні касаційного провадження у справі через необґрунтованість скарги і відсутність необхідності перевірки матеріалів справи вступає у суперечність із ч. 3 ст. 6 Закону України „Про судоустрій”, відповідно до якої ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом, а також порушує закріплений у ч. 3 ст. 13 Закону України „Про судоустрій України” і ч. 4 ст. 18 ЦПК України принцип колегіального розгляду цивільних справ у касаційній інстанції.

У § 43 рішення від 12 липня 2001 року у справі Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany”8 Європейський суд з прав людини наголосив, що „параграф 1 статті 6 забезпечує для кожного право на розгляд у суді будь-якого спору відносно його цивільних прав і обов’язків. У цей спосіб стаття передбачає „право на суд”, в якому право доступу, яким є можливість ініціювати судовий розгляд у цивільних справах, складає лише один з його елементів”.

Відтак, відмова судді-доповідача судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у відкритті касаційного провадження на тій підставі, що касаційна скарга, на думку цього одного судді, є необґрунтованою, а її доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, порушує право скаржника на суд, яке охоплюється змістом § 1 ст. 6 Конвенції.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував у своїх рішеннях (“Hadjianastassiou v. Greece“, §339; “Van de Hurk v. the Netherlands”, §6110; “Hiro Balani v. Spain”, §2811; “Ruiz Torija v. Spain”, §3012) на тому, що для виконання вимог справедливого судового розгляду національні суди повинні визначити з достатньою ясністю мотиви, на яких ґрунтуються їхні рішення, тобто повинна існувати гарантія вмотивованості останніх.

Ухвала Верховного Суду України про відмову у відкритті касаційного провадження на підставі п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України не може вважатися мотивованим судовим рішенням, яким вона має бути, виходячи з § 1 ст. 6 Конвенції, оскільки, як свідчить практика, у такій ухвалі, зазвичай, наводяться тільки формальні процесуальні підстави для відмови у відкритті касаційного провадження та немає аргументів щодо відображення цих підстав у відповідній касаційній скарзі, не наводяться мотиви висновку про її необґрунтованість і відсутність необхідності перевірки матеріалів справи.

Вочевидь, для того, щоби навести такі мотиви, касаційна скарга повинна бути розглянута суддею-доповідачем. І хоча саму таку скаргу не можна ототожнювати з цивільною справою, в якій вона подана, однак, розгляд скарги, до якої відповідно до ч. 5 ст. 326 ЦПК України додаються копії оскаржуваних судових рішень, передбачає аналіз її змісту та змісту вказаних рішень на предмет неправильного застосування нижчестоящими судами норм матеріального права чи порушення ними норм права процесуального при розгляді відповідної цивільної справи. Тому, якщо суддя вникає у зміст касаційної скарги та додатків до неї (оскаржуваних судових рішень), щоби навести мотиви для відмови у відкритті касаційного провадження через необґрунтованість цієї скарги, він, фактично, одноособово розглядає частину цивільної справи, чим, як зазначалось, порушується принцип колегіального розгляду цивільних справ у касаційній інстанції. Наявність такого порушення (можливість якого закладена у тексті ст. 328 ЦПК України) підтверджується й тим, що згідно з п. 1 ч. 1 ст. 208 цього кодексу ухвала суду є різновидом судових рішень, а рішення у касаційній інстанції відповідно до ч. 4 ст. 18 ЦПК України та ч. 3 ст. 13 Закону України „Про судоустрій України” мають прийматися колегією у складі не менше трьох професійних суддів13.

З огляду на вищевикладене, п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України суперечить § 1 ст. 6 Конвенції та позбавляє скаржників „права на суд” у касаційній інстанції (відтак – і права на справедливий судовий розгляд справи), а наявність у судді-доповідача в справі можливості відмовити у відкритті касаційного провадження на підставі вказаного пункту ЦПК України не гарантує законності такої відмови у кожному конкретному випадку. На наш погляд, за умови збереження п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України у будь-якого скаржника до Верховного Суду України в цивільній справі залишається правова та фактична невизначеність щодо того, якими, насправді, є мотиви судді-доповідача відмовити у відкритті касаційного провадження. І за цих умов конституційна гарантія касаційного оскарження рішень нижчестоящих судів до Верховного Суду України втрачає будь-який зміст, бо праву на таке оскарження, фактично, не кореспондує обов’язок Верховного Суду України (суддів його судової палати у цивільних справах) розглядати цю касаційну скаргу на судовому засіданні, а передбачається можливість одного судді цієї палати самостійно вирішити питання щодо кінцевого результату справи шляхом відмови у відкритті касаційного провадження через нібито необґрунтованість касаційної скарги.

Якими ж є наслідки такої відмови? Для скаржника – це, передусім, завершення розгляду його справи в Україні, а для держави – ймовірність залишення поза увагою Верховного Суду України випадків неправильного застосування нижчестоящими судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до ч. 4 ст. 18 Закону України „Про судоустрій України” забезпечення Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції є запорукою єдності системи цих судів. Однак, відмовляючи в порушенні касаційного провадження у цивільній справі на підставі п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України, Верховний Суд України часто-густо неспроможний забезпечити однакове застосування законів, оскільки значна частина цивільних справ невмотивовано не розглядаються ним по суті.

У відповідності з ч. 4 ст. 328 ЦПК України неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права є підставою для відкриття касаційного провадження незалежно від обґрунтованості касаційної скарги. Таким чином, ч. 4 ст. 328 ЦПК України нібито допускає випадки, коли касаційна скарга є необґрунтованою, однак у відкритті касаційного провадження не можна відмовити.

Однак, можливість практичного застосування ч. 4 ст. 328 ЦПК України ускладнюється дією п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України та ч. 2 ст. 324 ЦПК України, відповідно до якої єдиними підставами касаційного оскарження є саме неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Тому малоймовірною (хоч і реальною) є ситуація, коли водночас і касаційна скарга буде законно визнана суддею-доповідачем необґрунтованою (тобто такою, в якій не обґрунтоване неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права), і п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України не буде ним застосований, а касаційне провадження буде відкритим.

Отже, не виключені випадки, коли Верховний Суд України зі своєї вини залишає поза своєю увагою випадки неправильного застосування нижчестоящими судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права і, як наслідок, неспроможний виконати завдання, покладене на нього ч. 4 ст. 18 Закону України „Про судоустрій України”.

Окремо слід зазначити, що ЦПК України не передбачає легітимної мети такого обмеження права на касаційний розгляд цивільних справ у Верховному Суді України як відмова одного судді цього суду у відкритті касаційного провадження на підставі п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України. Ця відмова, де-факто, переслідує лише одну мету – зменшення завантаженості справами суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України. Але таку мету не можна вважати легітимною, оскільки для зменшення своєї завантаженості судді вказаної палати можуть зловживати їхнім правом відмови у відкритті касаційного провадження, а механізму попередження таких зловживань або захисту від них законодавство України не передбачає.

Таким чином, легітимна мета запровадження такого законодавчого обмеження на доступ до касаційного суду як відмова одного судді судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у відкритті касаційного провадження в цивільній справі через необґрунтованість касаційної скарги та відсутність необхідності перевірки матеріалів справи, взагалі відсутня. З огляду на це Україна не дотримується принципу розумної пропорційності між таким засобом як відмова судді Верховного Суду України у відкритті касаційного провадження в цивільній справі та метою зменшити завантаженість судової палати у цивільних справах цього суду.

Аналогічні наведеним міркуванням щодо невідповідності п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України § 1 ст. 6 Конвенції можна висловити і щодо ч. 1 ст. 11117 ГПК України, оскільки відмова судової палати у господарських справах Верховного Суду України в порушенні касаційного провадження на тій підставі, що жоден з трьох суддів не висловився за таке порушення (фактично, не захотів її розглядати), порушує право скаржника на суд, яке охоплюється змістом § 1 ст. 6 Конвенції. Винятком є хіба що питання реалізації принципу колегіальності при розгляді справ у Вищому господарському суді України, оскільки за змістом ч. 1 ст. 11117 ГПК України при вирішенні питання про порушення провадження з перегляду Верховним Судом України постанови чи ухвали Вищого господарського суду України такий принцип є формально дотриманим.

Деякі з наведених у цій статті положень є дискусійними. Очевидно, що проаналізовані проблеми у сфері реалізації § 1 ст. 6 Конвенції у судах загальної юрисдикції України не вичерпують недоліки правотворчої та правозастосовчої практики у вказаній сфері, яка потребує подальшого удосконалення з метою усунення існуючих недоліків системного характеру, усунення спричинених ними підстав для надходження до Європейського суду з прав людини заяв проти України, а також забезпечення належного додержання Україною конвенційних норм.

 

1http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=1&portal=hbkm&action=html&highlight=Cooper&sessionid=24405107&skin=hudoc-en

2http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=3&portal=hbkm&action=html&highlight=Campbell&sessionid=24405431&skin=hudoc-en

3http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=2&portal=hbkm&action=html&highlight=Seher&sessionid=24404895&skin=hudoc-en

4http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=1&portal=hbkm&action=html&highlight=Brualla&sessionid=24405194&skin=hudoc-en

5 Аналогічних цьому пункту формулювань немає ні у ч. 4 ст. 214Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), ні у ч. 2 ст. 388 КПК України.

Згідно з ч. 2 ст. 388 КПК України суддя вправі відмовити у витребуванні справи, зокрема, тоді, коли з касаційних скарги чи подання та наданих до них судових рішень й інших документів вбачається, що підстав для їхнього задоволення немає.

На відміну від п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України, ч. 2 ст. 388 КПК України не передбачає можливості судді не витребовувати справу на тій підставі, що сама касаційна скарга (подання) є необґрунтованою, а, фактично, встановлює його обов’язок розглянути всі надані до скарги (подання) судові рішення й інші документи.

Близькою по суті до п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України є норма ч. 1 ст. 11117 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України"), відповідно до якої питання про порушення провадження з перегляду Верховним Судом України постанови чи ухвали Вищого господарського суду України вирішується позитивно при згоді хоча б одного судді на засіданні колегії у складі трьох суддів судової палати у господарських справах і розглядається протягом місяця з дня надходження касаційної скарги чи касаційного подання. Як вбачається зі змісту наведеної норми ГПК України, не існує жодних формально-юридичних критеріїв, за якими відсутність такої згоди трьох суддів судової палати у господарських справах можна вважати достатньо мотивованою.

6 Питання про те, наскільки відповідає § 1 ст. 6 Конвенції положення п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України в частині можливості передбачення у законі випадків, коли не забезпечується апеляційне оскарження рішення суду, може бути предметом окремої статті.

7http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=1&portal=hbkm&action=html&highlight=Golder&sessionid=24405272&skin=hudoc-en

8http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=1&portal=hbkm&action=html&highlight=Prince%20|%20Hans-Adam&sessionid=24405328&skin=hudoc-en

9http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=1&portal=hbkm&action=html&highlight=Hadjianastassiou&sessionid=24405981&skin=hudoc-en

10http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=1&portal=hbkm&action=html&highlight=Van%20|%20de%20|%20Hurk&sessionid=24405991&skin=hudoc-en

11http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=1&portal=hbkm&action=html&highlight=Hiro%20|%20Balani&sessionid=24406008&skin=hudoc-en

12http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=1&portal=hbkm&action=html&highlight=Ruiz%20|%20Torija&sessionid=24406025&skin=hudoc-en

13 Аналогічним чином у ч. 4 ст. 214 КАС України й у ч. 2 ст. 388 КПК України можна обґрунтувати порушення принципу колегіальності розгляду справ у касаційній інстанції, передбаченого відповідно ч. 4 ст. 24 КАС України та ч. 4 ст. 17 КПК України.

 

Підтримайте у Google+