serg_rabin@yahoo.com
+38 (067) 266-10-49
+38 (050) 674-97-84

Добрянський С. Міжнародний захист прав людини в Європейському Союзі та Раді Європи (порівняльний аспект)

Проблема взаємодії внутрішньодержавного права та права Європейського Союзу

 

С.П. Добрянський,

кандидат юридичних наук, експерт Правозахисної адвокатсько-експертної групи «Конвенція’50»

 

Міжнародний захист прав людини
в Європейському Союзі та Раді Європи
(порівняльний аспект)

 

Проблема взаємодії внутрішньодержавного права та права Європейського Союзу (далі – ЄС) останнім часом все більше викликає інтерес зарубіжних та вітчизняних дослідників1. Будучи досить пов’язаною з країнами зазначеного міжнародно-правового формування, Україна все більше відчуває потребу у наближенні до правового механізму функціонування цього наднаціонального співтовариства в цілому (означеного у сучасній науковій літературі як „міжнародна організація інтеграції”2), адже, сподіваємося, що наступним кроком України після підписання з ЄС договору про партнерство та співробітництво, стане асоційоване членство України у ньому. В Указі Президента України від 11 червня 1998 року „Про затвердження стратегії інтеграції України до ЄС”3 прямо зазначається, що однією з перспективних зовнішньополітичних цілей України є, кінець кінцем, її входження до складу ЄС. На реалізацію згаданого акта Кабінет Міністрів України прийняв 12 червня 1998 року постанову „Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавста ЄС”4, а „План Дій ЄС – Україна”, який набрав чинності 21 лютого 2005 року5 визначає перелік „спільних цінностей”, котрі мають отримати закріплення у правовій системі України в процесі адаптації законодавства нашої держави до законодавства ЄС. Передумовою такої адаптації є освоєння правової системи ЄС, зокрема тієї її частини, яка торкається прав людини. Тому видається доцільним порівняти системи захисту прав людини в ЄС та Раді Європи (далі – РЄ), членом якої Україна стала у 1995 році.

Зважаючи на достатню поширеність в Україні інформації про правозахисні механізми РЄ, приділимо основну увагу характеристиці принципових елементів системи захисту прав людини в рамках ЄС. А вже потім, провівши відповідне порівняння, сформулюємо деякі висновки щодо спільних та відмінних рис механізмів правозахисту у кожному із зазначених міжнародних утворень.

Метою створення у повоєнний період таких європейських організацій, як РЄ та Європейські Співтовариства, було розв’язання двох основних проблем: подолати економічну руїну та припинити вчинення злочинів проти людської гідності. У фокусі РЄ опинилися питання захисту прав та свобод людини, тоді як Європейські Співтовариства були зосереджені головним чином на економічній відбудові Європи. Таке розмежування спричинило те, що права людини не були включені до предмету угод про утворення Європейських Співтовариств: вважалося, що процес економічної інтеграції не може призвести до порушення прав людини6.

Колись другорядне, питання захисту прав людини в рамках європейської спільноти, займає відтепер чільне місце, зокрема при визначенні напрямків європейської інтеграції. Його важливість було урочисто підкреслено 1973 року Європейським Парламентом, а 5 квітня 1977 року у спільній заяві Парламентської Асамблеї, Ради Міністрів і Комісії Європейської Співдружності було викладено урочисте зобов’язання дотримуватися Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Євроконвенція). У подальшому у 1989 році Європейський Парламент прийняв Декларацію основних прав та свобод, яка, проте, не має формально обов’язкового значення.

Визначальну ж роль в утвердженні принципу захисту прав людини, а також у визначенні його змісту та сфери застосування відіграв створений у рамках Європейського Співтовариства Європейський Суд Справедливості (далі – СC). Першим кроком у цьому напрямку стала справа Stauder (1969), де Суд постановив, що права людини входять до системи загальних принципів права спільноти, які захищаються СC. Пізніше, у справі Nold” (1974) СC вказав, що право Спільноти, яке він має тлумачити, виходить зі спільних конституційних традицій держав-членів і при формуванні цінностей Спільноти він буде брати до уваги Конвенції та угоди, укладені із державами-членами, а також Євроконвенцію7. Особливо важливого „правозахисного” значення у сфері механізмів взаємодії національних судів держав-членів ЄС та СС набув принцип верховенства (примату) права Співтовариств над внутрішнім правом держав-членів. Цей принцип (вперше сформульований СС у справі Costa v. Enel) полягає у дії та обов’язковості норм права Співтовариства (в т. ч. рішень суду СС як одного з джерел права Співтовариств) на всій території ЄС та стосовно всіх суб’єктів європейського права. Таким чином, СС співпрацює з національними судами держав-членів, роз’яснюючи їм європейське право з точки зору інтересів не окремих держав-членів, а в цілому Співтовариств та їх цілей8.

Права людини як самостійний інститут права нинішнього ЄС, незважаючи на велику кількість приписів права ЄС щодо прав людини, все ще остаточно не уконституйований. Така ситуація виглядає щонайменше дивною на фоні часових параметрів реального закріплення та захисту прав людини різними органами ЄС: з часу винесення рішення у справі Stauder (1969), в якій Суд постановив, що права людини входять до системи загальних принципів права спільноти, які захищаються СС, пройшло 40 років. І сьогодні de jurе інститут прав людини в ЄС складають окремі норми, приписи, принципи, а не формально-обов’язкові акти.

Цей інститут права ЄС є унікальним як за своїм походженням, так і за розвитком?. Власне, дещо узагальнено, все ж можна констатувати, що фази розвитку цього інституту прав людини відповідають основним етапам європейської інтеграції, причому Договір про ЄС (як одна з останніх „цеглин” структури міжнародно-правового утворення) заклав якісно новий напрямок інтеграції: оскільки сфера економічних інтересів доповнюється політичними (ст. 2 Договору), співробітництвом у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах (розділ VI Договору); на порядок денний висуваються питання, пов’язані з захистом прав людини не лише громадянами ЄС, але й громадянами третіх країн, (притулок, імміграція). Важливим нововведенням сучасного „спільного європейського будівництва” стало запровадження громадянства ЄС, що, на думку деяких авторів, сприятиме відповідному перетворенню інституту прав людини. Зокрема висловлюється припущення, що політичні та особисті права тлумачитимуться у такому сенсі, аби „забезпечити формування спільних ідеалів та зростання почуття довіри до органів Європейського Союзу”9.

Ще однією особливістю процесів становлення інституту прав людини в ЄС, яка демонструє його поступ, навіть незважаючи на відсутність формально-обов’язкового систематизованого каталогу прав людини, виступає позиція низки держав-членів ЄС щодо визнання примату права ЄС над національним законодавством. Так спочатку Вищий Конституційний Суд Німеччини дійшов висновку, що при виникненні суперечностей між правом ЄС та Конституцією Німеччини, особливо у сфері фундаментальних конституційних прав, потрібно застосовувати Конституцію10. Але ситуація з часом змінилася, зміцнився захист європейських прав, і вже у справі Wunsche Федеральний Конституційний Суд підтвердив, що захист фундаментальних прав у Співтовариствах досяг високого рівня і не поступається німецьким стандартам11.

Що стосується, власне, нормативного закріплення прав і свобод людини, то слід зазначити, що в рамках ЄС немає єдиного кодифікованого акта загальнообов’язкового характеру, в якому б містився їх розгорнутий перелік. Проте це не означає відсутності інших юридично обов’язкових актів цього міждержавного утворення, в яких закріплювалися б окремі права людини. До таких актів належать, зокрема, відповідні положення установчих документів ЄС, регламенти і директиви Ради Міністрів та Комісії ЄС.

Принцип поваги та захисту прав людини не виокремлювався явно у таких фундаментальних, установчих засадах правової системи ЄС, як принципи свободи, демократії і верховенства права. Лише порівняно недавно положеннями Амстердамського договору від 2 жовтня 1997 року було внесено суттєві корективи в систему угод про утворення ЄС, внаслідок яких принцип поваги до прав людини та основних свобод (раніше закріплений тільки у преамбулі Договору про ЄС) перетворився також на одну із засад інтеграційних процесів цього міжнародно-правового утворення.

Перша з таких коректив полягає у внесенні змін до ст. 7 Договору про ЄС та ст. 309 Договору про Європейське Співтовариство, якими врегульовано процедуру вирішення питання щодо того, чи мало місце систематичне та грубе порушення однією із держав-членів тих принципів, що на них базується ЄС (адже Європейське Співтовариство становить лише одну із трьох „цеглин”, з яких збудовано ЄС). У випадку підтвердження порушення прав людини однією із держав-членів ЄС, отриманого за допомогою процедурних механізмів Ради, вона як один із конституційних органів ЄС, за умови підтримки абсолютної більшості членів, що входять до її складу, може ухвалити рішення про призупинення для відповідної держави реалізації ряду її прав, у тому числі права голосу представника цієї держави у Раді.

Друге нововведення стосується § 1 ст. 49 Договору про ЄС: до нього включено вимогу про те, що будь-яка європейська держава, котра прагне стати членом ЄС, повинна поважати основоположні принципи побудови ЄС, у тому числі й принцип поваги (дотримання) прав людини.

У системі принципів, які лежать в основі визначення прав людини в ЄС, можна виділити такі їх групи:

  • принципи, котрі зафіксовано в установчих актах ЄС, насамперед принципи вільного пересування та недискримінації (на основі громадянства чи за статевою ознакою) – які створюють на користь його громадян суб’єктивні права, котрі на думку СС, мають „основоположний” характер в системі договору12;

  • принципи, не зафіксовані в жодних установчих документах ЄС, але формулювання яких здійснив СС в процесі здійснення юрисдикційної діяльності. До них належать, зокрема, принципи добросовісності, пропорційності, правової забезпеченості, які беруться до уваги СС при вирішенні питання щодо відповідності актів органів ЄС основним правам людини та при їх тлумаченні.

Які ж права людини відображено в зазначених джерелах?

Оскільки ЄС (власне, одна з його підвалин – Європейське Співтовариство) переслідує головним чином цілі економічного характеру, то цілком зрозуміло, що у номенклатурі прав людини чільне місце належить соціально-економічним правам – наприклад, правам займати робочі місця, що пропонуються громадянам певної держави; вільно пересуватися із цією метою територією держав-членів, перебувати на ній протягом виконання роботи і навіть залишатися там після її виконання. Однак в рамках ЄС закріплено й інші види прав: скажімо, таке особисте право працівника, як можливість приїзду до нього його сім’ї та інтеграції його родини у середовище відповідної країни; або ж такі політичні права як можливість громадян ЄС обирати та бути обраними до складу муніципальних та європейських органів у державі-члені, де вони перебувають, право користуватися захистом дипломатичних та консульських представництв будь-якої держави-члена, право звертатися до Європейського парламенту та Уповноваженого з прав людини ЄС зі скаргами та петиціями.

Правовий статус громадян держав-членів ЄС, а одночасно і РЄ, визначається, таким чином, двома міжнародними правопорядками. Тому, власне, окремим та непростим є питання про можливість виникнення колізій між правами громадян ЄС та їхніми ж правами, закріпленими в Євроконвенції, оскільки всі держави-члени ЄС її ратифікували.

Наведемо такий приклад. Одним із прав, наданих громадянам ЄС, є право працівника на приїзд до нього його сім’ї та на інтеграцію його родини у середовище відповідної країни. Ця інтеграція є можливою, ясна річ, за наявності таких прав, як свобода висловлювання, свобода зборів, свобода об’єднання; проте ст. 16 Євроконвенції дозволяє державам обмежувати іноземців саме у цих правах13. Отже, виникає суперечність між певним особистим правом, наданим громадянам ЄС, та деякими політичними правами, передбаченими Євроконвенцією. Однією із можливих рекомендацій щодо шляхів розв’язання зазначеної колізії може бути надання СС права ухвалювати рішення у такому випадку на свій розсуд, оскільки акти, в яких закріплено те або інше право, належать до різних міжнародно-правових систем і між ними немає відносин підпорядкування.

Схарактеризуємо, далі, зміст однойменних прав людини, що захищаються як у ЄС, так і РЄ.

Що стосується соціально-економічних прав, то, як свідчить законодавство ЄС, їх зміст у порівнянні з такими ж правами, закріпленими в Європейській Соціальній Хартії є, так би мовити, на порядок вищим. Наведемо такий приклад. За згаданою Хартією держави-учасниці зобов’язуються застосовувати в ліберальному дусі та пом’якшити норми, що перешкоджають іноземцям здійснювати ту чи іншу діяльність на території іншої держави. Однак у цьому акті не зазначено право іноземного працівника вільно в’їжджати на територію держави-учасниці, а також рівне із громадянами цієї держави право на отримання роботи, як це гарантується в рамках ЄС14. Проте ситуація набуває протилежного характеру при аналізі політичних та особистих прав. Хоч, як вже було зазначено вище, останні зміни, внесені до установчих документів ЄС, мають на меті демократизацію політичних процесів у ЄС, у літературі небезпідставно стверджується про обмежені можливості громадян ЄС брати участь в обговоренні та прийнятті рішень на рівні конституційних органів ЄС: за винятком Європарламенту, громадяни ЄС практично не мають можливості впливати на формування інших органів ЄС і, що виглядає особливо проблематичним, – це неможливість громадян безпосередньо ставити питання про незаконність актів органів ЄС15, така ж обмежена можливість фізичних та юридичних осіб виступати суб’єктами конституційного звернення до СС була передбачена проектом Конституції об’єднаної Європи, котра зазнала поразки на референдумах у Франції та Нідерландах16. Власне обмежені можливості громадян ЄС впливати на процес прийняття рішень органами ЄС та розширення сфери наднаціональної юрисдикції виступили причинами блокування процесу ратифікації Конституції об’єднаної Європи.

Отже, аналіз політичних та особистих прав людини дає підстави дійти висновку, що вони дістають більш повного закріплення та „змістовного наповнення” саме у системі РЄ.

Торкнемося коротко і такого аспекту, як межі прав людини. Зміст і межі таких прав конкретизуються шляхом співвимірювання, “зважування” їх з іншими цінностями суспільства. До таких основних цінностей в рамках РЄ належать, зокрема, інтереси держави. Що ж до ЄС (як свідчить практика СС) бачення згаданих меж підпорядковано його загальним економічним цілям. Отже, можна зробити висновок про те, що в ЄС існує така підстава обмежування прав людини, яка не передбачена Євроконвенцією17. На особливу увагу заслуговують межі тих прав людини, щодо яких справи розглядалися як у СС, так й у Європейському cуді з справ людини у Страсбурзі. Спробуємо проаналізувати це питання на таких двох прикладах. Так, у питанні захисту недоторканості житла, гарантованого ст. 8 Євроконвенції (справа Хохста” від 21 вересня 1989 року) СС застосував вузьке тлумачення відповідного права, всупереч практиці, набутій Судом. В іншому серйозному питанні, яке стосувалося тестування заявника на виявлення СНІДу і яке широко обговорювалося в РЄ, СС виніс неоднозначне рішення. У справі Х проти Комісії стосовно наслідків відмови проходити перевірку на СНІД при медичному обстеженні осіб, яких приймають на роботу. СС, підтвердивши право на таємницю щодо стану здоров’я кандидата, зазначив, що законні інтереси роботодавця не можуть виправдати проведення тесту проти волі особи; проте далі СС зазначає: „Якщо після роз’яснень відповідна особа відмовляється дати згоду на проведення тесту, що його лікар вважає необхідним для визначення її здатності виконувати функції, на які вона претендує, роботодавці не можуть бути зобов’язані брати на себе ризик щодо її прийняття на роботу”. СС висловився цілком категорично, але в даному випадку йшлося про прийняття на тимчасову роботу строком на 6 місяців секретаря-машиністки (а не медсестри чи пілота повітряного лайнера.). Наведені справи, на думку деяких дослідників свідчать, що самостійне тлумачення Євроконвенції СС може інколи переважати над досвідом Європейського суду з прав людини. У зв’язку з цим у літературі пропонується передбачити можливість СС звертатися до Європейського суду з прав людини по преюдиціальну думку, коли перший наштовхується на серйозні труднощі із тлумаченням Євроконвенції18.

Декілька слів щодо механізмів захисту прав людини в ЄС та РЄ.

ЄС не створив спеціальної, відокремленої від національних системи індивідуального судового захисту прав людини. Це означає, що захист прав людини здійснюється в межах національної судової системи держав-членів. Проте законодавством ЄС, а саме – ст. 234 Договору про заснування Європейського Співтовариства, передбачено обставини, за яких юрисдикційні органи ЄС можуть включатися у процес захисту прав людини. Мається на увазі право національних судів на звернення до СС з будь-якого питання, що виникає в ході судового засідання щодо тлумачення права ЄС або щодо законності акта певного органу ЄС. Питання про звернення до СС у кожному випадку вирішується національним судом, але за певних обставин звернення до СС є обов’язковим: зокрема тоді, коли питання про тлумачення або про законність акта органу ЄС розглядаються в останній інстанції національної судової системи. Акт, який ухвалюється СС у разі звернення до нього національного суду у порядку ст. 234 договору про ЄС, є обов’язковим для відповідного національного суду при вирішенні конкретної справи.

Окремою проблемою є розмежування компетенції щодо судового захисту прав людини у РЄ та в ЄС. Така проблема виникає у випадках, коли СC повинен здійснювати контроль, зважаючи на повагу до основних прав людини у випадках порушення державами тієї чи іншої економічної свободи, яка співпадає з одним із прав людини або ж може непрямо зачіпати право людини. Це може статись, наприклад, у разі видворення громадянина ЄС (скажімо, у разі порушення умов здійснення економічної діяльності), внаслідок чого руйнується єдність сімейного життя (ст. 8 Євроконвенції); або ж у разі застосування обмежень щодо вільного надання послуг радіо чи телебачення, які безпосередньо торкаються вільного поширення інформації незважаючи на кордони (ст. 10 Євроконвенції).

Спочатку СС ігнорував таку колізію, трактуючи її в чисто економічному річищі. Як приклад можна навести справу щодо транслітерації імені грецького громадянина німецькою мовою відповідно до його бажання, а не до вимог німецького законодавства. СС задовільнив даний позов, однак не на підставі порушення одного з основних прав людини, а на основі ст. 152 Договору про заснування Європейського Економічного Співтовариства (далі – ЄЕС), якою гарантовано право на безперешкодне здійснення економічної діяльності. СС мотивував своє рішення необхідністю усунути плутанину, пов’язану із ім’ям грецького громадянина з боку його клієнтів. Проте невпинне розгортання європейської інтеграції змусило СС рішуче стати на інший шлях: 18 червня 1991 року у своєму рішенні в справі “ERT”, винесеному у порядку ст. 234 ЄС, нарешті дав відповідь на запитання щодо розмежування згаданої компетенції; СС нагадав, що хоча він і не може давати оцінку фактів з огляду на норми Євроконвенції, які не входять до складу права ЄС, проте, якщо такі норми все ж таки входять у поле застосування права ЄС, СС – у разі подання йому преюдиціального запиту – повинен подати всі елементи тлумачення, необхідні для оцінки національним судовим органом відповідності зазначених норм тим основним правам, дотримання яких забезпечує СC19.

Відтак, враховуючи прецедентну практику СС за попередній період, яка так чи інакше торкалася проблем захисту прав людини передбачених Євроконвенцією, нині діюча ст. 46 Договору про ЄС прямо уповноважує СС здійснювати перевірку актів органів ЄС на відповідність нормам Євроконвенції.

Система захисту прав людини, передбачена правовим порядком ЄС, за своїми базовими засадами значною мірою схожа на ту, що передбачена Євроконвенцією, і в принципі мала б забезпечувати такий самий ефективний захист. Така позиція відображена, зокрема, у рішенні Європейського суду від 26 лютого 1998 року у справі “Pafitis and Others v. Greece”, де потрібно було визначити, чи не порушувалася вимога розумного строку, гарантованого ст. 6 Євроконвенції, тривалістю судового процесу в Афінському регіональному суді. У своєму рішенні Європейський суд з прав людини зазначив: „Національний суд прийняв рішення від 3 серпня 1993 року, за яким було постановлено звернутися до СС у порядку ст. 177 Договору про ЄЕС (звернення за прелімінарним рішенням СС, яке було ухвалено 12 березня 1996 року). Протягом цього часу було призупинено вчинення будь-яких процесуальних дій у справі. Хоча, на перший погляд, строк тривалістю у 2 роки, сім місяців та дві дні може видатися занадто довгим, Європейський суд з прав людини не може брати такий строк за основу для оцінки тривалості судового процесу в кожному конкретному випадку: це могло б завдати шкоди механізму, передбаченому ст. 177 Договору про ЄЕС, та переслідуваній цією статтею меті”20. Отже, Європейський суд з прав людини сформулював „доктрину обмежування” свого втручання у правовий порядок ЄС як такого, що передбачає еквівалентний захист прав людини. Однак наведеним рішенням все ж не вдалося розв’язати усіх проблем розмежування юрисдикцій між СС та Євросудом.

Власне, подальші кроки на шляху до визначення критеріїв розв’язання проблеми розмежування юрисдикцій між СС та Європейським судом з прав людини було визначено у рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Matthews v. the United Kingdom”, де Європейський суд з прав людини дійшов висновку про те, що Об’єднане Королівство разом з іншими державами-членами ЄС вважаються сторонами Євроконвенції, винними за виключення Гібралтару зі сфери застосування Акта від 20 вересня 1976 року щодо виборів представників Європейського Парламенту на основі загального, рівного, прямого виборчого права.

Таке правопорушення виникло внаслідок виконання рішення Ради № 76/787, прийнятого відповідно до ст. 138 Договору про ЄЕС. Позиція Європейського суду з прав людини була сформульована наступним чином: „Рішення Ради та Акт 1976 року становлять собою міжнародні інструменти, щодо яких Об’єднане Королівство самостійно приймало рішення про вступ”21.

Справді, Акт 1976 року не міг бути оскаржений до СС, оскільки за своєю юридичною формою становив не „звичайний акт законодавства ЄС”, а угоду у складі правової системи Спільноти. Тому Європейський суд з прав людини постановив, що виключення Гібралтару зі сфери застосування системи прямих виборів членів до Європейського Парламенту становить порушення права, гарантованого ст. 3 Протоколу № 1 до Євроконвенції, допущене з вини Об’єднаного Королівства разом з іншими членами ЄС.

За міркуваннями Європейського суду з прав людини, Європарламент виступає значною мірою залученим до специфічної законодавчої процедури, результатом якої є прийняття законодавства відповідно ст. 189 b (нині – ст. 251) та 189 с Договору про ЄЕС (нині – ст. 252), а також здійснює демократичний контроль за діяльністю Європейської Спільноти. Тому Європарламент становить частину „легіслатури” (законодавчої влади) Гібралтару у сенсі ст. 3 Протоколу № 1.

Для цілей нашого дослідження інтерес становить той факт, що Європейський суд з прав людини проводить розмежування між первинним та вторинним законодавством ЄС, а отже, і щодо можливої відповідальності держав-членів ЄС за порушення прав та свобод, гарантованих Євроконвенцією. Критерієм такого розмежування, відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, є можливість оскарження у СС актів органів Спільноти, стосовно котрих стверджується, що вони порушують права та свободи, гарантовані Євроконвенцією.

Якщо відповідний акт може бути оскаржений і, за термінологією Європейського суду з прав людини, становить „нормальний акт Спільноти”, тоді застосовується правило, згідно з яким “держави-члени ЄС не несуть відповідальності за Євроконвенцією, оскільки міжнародна організація, яку вони створили, включає до своєї структури систему судового контролю, який забезпечує еквівалентний захист прав людини”. Коли ж виникає протилежна ситуація, тобто коли спірний акт не може бути оскаржений у внутрішньому правовому порядку ЄС, а отже, не задовільняються вимоги „еквівалентного захисту” (причому навіть якщо такий акт є результатом законодавчої діяльності органів ЄС), тоді держави-члени несуть відповідальність за порушення прав людини.

Усі наведені міркування дозволяють зробити наступні висновки:

  • у ЄС відбувається поступове завершення формування автономної (щодо РЄ) системи захисту прав людини;

  • в рамках ЄС не створено окремого органу міжнародного захисту прав людини, який відігравав би таку ж роль, що, виконує Європейський суд з прав людини у РЄ. З іншого боку, не можна недооцінювати можливості СС, який своїми преюдиціальними рішеннями фактично створив розгорнуту систему принципів, що ними керуються національні суди при ухваленні рішень у справах про захист прав людини;

  • особливостями системи захисту прав людини у ЄС є те, що у ній СС паралельно із функціями забезпечення верховенства права ЄС, також здійснює перевірку актів органів ЄС на відповідність нормам Євроконвенції;

  • рішення, прийняті Європейським судом з прав людини у справах “Pafitis and Others v.Greece”, “Matthews v. the United Kingdom”, визначили систему критеріїв розмежування юрисдикціїї між судовим органом РЄ та Судом Справедливості ЄС;

  • якщо ж за критерій порівняння взяти змістовне навантаження, можна констатувати, що соціально-економічні права, гарантовані у рамках ЄС, як щодо їх номенклатури так і щодо змісту, стоять начеби на сходинку вище від одноіменних прав людини у РЄ. А ось щодо політичних та особистих прав спостерігається зворотня ситуація;

  • охарактеризовані у статті тенденції розвитку інституту прав людини у ЄС та РЄ, як нам видається, дають підстави вести мову про поступове формування феномену панєвропейської культури прав людини.

 

1 Див. напр.: Хорошилова Е.К. Полномочия Суда Европейских Сообществ // Право и политика. – 2008. – № 12; Петров Р.А. Європейські “спільні цінності”: імплікації для України // Часопис Київського університету права. – 2006. – № 3; Комарова Т. Суд Європейських співтовариств і національні суди держав-членів в становленні інтеграційного правопорядку // Вісник Конституційного Суду України. – 2006. – № 1; Кашкин С., Четвериков А. На пути к европейской конституции: Европейский конвент и песпективы разработки конституционного договора (Конституции) Европейского Союза // Конституцинное право: Восточноевропейское обозрение. – 2003. – № 1; Клемин А.В. Европейский Союз и государства-участники: взаимодействие правовых порядков.– Казань, 1996.

2 Комарова Т. Суд Європейських співтовариств і національні суди держав-членів в становленні інтеграційного правопорядку // Вісник Конституційного Суду України. – 2006. – № 1. – С. 99.

3 Офіційний Вісник України. – 1998. – № 24. – С. 872.

4 Договір про утворення Європейського об’єднання вугілля та сталі 1952 року; Договір про Європейське об’єднання з атомної енергії 1957 року; Договір про утворення Європейського Економічного Співтовариства 1957 року.

5 Розпорядження Кабінету Міністрів України „Про схвалення проекту Плану Дій „Україна – Європейський Союз”” від 12 лютого 2005 року.

6 Neuwahl Nanette A. Rosas Allan. The European Union and Human Rights. – The Hague / Boston / London: Kluwer Law International, 1995.

7 Everson M. “The Legacy of the Market Citizen”, New Legal Dynamics of European Union. Oxford: Oxford University Press, 1995. – P. 300-301.

8 Комарова Т. Суд Європейських співтовариств і національні суди держав-членів в становленні інтеграційного правопорядку // Вісник Конституційного Суду України. – 2006. - № 1. – С. 102.

? Справа у тому, що розвиток інституту прав людини у ЄС не пішов класичним шляхом забезпечення насамперед особистих та політичних прав.

9 Жерар Коен-Жонатан. Європейські аспекти основних прав. Основні свободи і права. – Страсбург: СРФПА, 1995. Переклад здійснено Українською Праничою Фундацією.

10 Див.: Рішення Вищого Конституційного Суду Німеччини у справі Internationale Handelgesellschaft від 29 травня 1974 року // Комарова Т. Суд Європейських співтовариств і національні суди держав-членів в становленні інтеграційного правопорядку // Вісник Конституційного Суду України. – 2006. – № 1. – С. 104.

11 Див.: Рішення Вищого Конституційного Суду Німеччини від 22 жовтня 1986 року // Комарова Т. Суд Європейських співтовариств і національні суди держав-членів в становленні інтеграційного правопорядку // Вісник Конституційного Суду України. – 2006. – № 1. – С. 104.

12 Neuwahl Nanette A. Rosas Allan. Ibid. – Р. 162.

13 Neuwahl Nanette A. Rosas Allan. Ibid. – P.168.

14 Neuwahl Nanette A. Rosas Allan. Ibid – P.166.

15 The Interpretation of European Union Citizenship. // The Modern Law Review. May 1998. Vol. 61, № 3. P. 298.

16 Мироненко А. Конституция для Европы. – Киевская правда. – 21-30 ноября 2007. – С. 51

17 Everson M. “The Legacy of the Market Citizen”, New Legal Dynamics of European Union. Oxford: Oxford University Press, 1995. – P. 73.

18 Neuwahl Nanette A. Rosas Allan. Ibid.– Р.183.

19 Hartley T.C. The Foundations of European Community Law. – Oxford: Clarendon Press, 1998. – P.181.

  1. 20 Case Pafitis & Others v. Greece // Eurоpean Court Reports. – 1999. – Vol. 27, № 56. – Para 27.

  1. 21 Case Matthews v. the United Kingdom // Eurоpean Court Reports. – 1999. – Vol. 28, № 36. – Para 33.

 

Підтримайте у Google+